Синаксар на Хрещення Господнє святого отця нашого Івана Золотоустого.

Хрещення, сер. 16 ст., Калуш, НХМУ

Господь наш Ісус Христос після свого з Єгипту повернення був у Галилеї, у граді своєму Назареті, де ж був вихований, таївши перед людьми Божества свого силу і премудрість до тридцяти років: замолодим-бо вважався серед юдеїв той, кому було менше тридцяти років, щоб сан учительський чи священичий отримати, через те і Христос до стількох років Своєї проповіді не починав ані не являв себе Сином Божим і Великим Архиєреєм, що Небеса пройшов, аж поки років Його число сповнилося. Жив-бо в Назареті з Пречистою Матір’ю своєю, спершу при названому батькові своєму Йосипу, теслі, поки той живий був, з ним же і трудився у теслярстві. Коли ж той помер, сам рукоділлям тим займався, їжу з праці рук своїх собі і Пречистій Богоматері добуваючи, щоб нас навчити не лінуватися ані задурно хліб не їсти.

18.01.2023Читати далі

Бесіда святителя Іоана Золотоустого в день Різдва Спасителя нашого Ісуса Христа.

День, який тоді ще не був загальновідомим,
але незабаром перед тим став відомим від деяких,
що прийшли із Заходу і сповістили про нього

1. Те, через що колись печалилися праотці і що провіщали пророки, що бажали бачити праведники, те сьогодні звершилося. «Бог на землі явився в плоті і перебував між людьми» (Вар. 3, 38). Тому радіймо і веселімося, улюблені. Бо коли Іоан, ще будучи в утробі матері, заграв радісно під час приходу Марії до Єлизавети, то тим більше ми, які дивимося не на Марію, а на Самого Спасителя нашого, народженого сьогодні, повинні радіти і веселитися, захоплюватися й дивуватися величі домобудівництва (Божого), яке перевершує всякий розум. Уяви, як було б велично, якби ми побачили сонце, що зійшло з небес, іде по землі і виливає на всіх своє проміння. Якщо ж було б дивно бачити таку подію із видимим для всіх світилом, то подумай і розсуди тепер, як велично бачити Сонце правди, що виливає Своє проміння з нашої плоті і просвічує наші душі. Давно я прагнув бачити цей день і не просто бачити, але при такій безлічі народу, і безперестану молився, щоб наше зібрання було таким велелюдним, яким бачимо його тепер.

07.01.2023Читати далі

Слово святого Амвросія Медіоланського на день Різдва Христового.

Вам відомо, яка велика радість, і яке багаточисленне буває зібрання народу в той день, коли святкують народження царя земного. Як вожді і начальники, так всі воїни, одягнувшись у шовкові одежі, підперезані дорогими, золотом сяючими, поясами, поспішають тоді в блискучій пишноті постати перед своїм царем. Бо вони знають, що радість царя збільшиться, коли він побачить особливу красу їх оздоблення, і що він тим більше веселитиметься, чим більше вони виявлять старання під час його торжества (цар, як людина, не дивиться на серце і судить про відношення до себе по одній лише зовнішності: і тому, хто більше любить царя, той і одягається тоді в ясновельможні одежі).

Понад це, оскільки вони знають, що цар в день свого народження буває щедрий і роздає вельми багато милостей вельможам своїм або тим, які в його домі вважаються людьми низькими і негідними, то попередньо намагаються наповнити скарбниці його різним багатством, щоб він, бажаючи роздавати милості, міг роздавати їх щедро, так щоб швидше вичерпалося в ньому бажання до роздавання милостей, аніж збідніло його багатство. Все це вони роблять з ретельністю, бо й самі сподіваються отримати за те велику нагороду.

Браття, якщо сини світу цього, заради тимчасової честі, зустрічають з таким приготуванням день народження земного свого царя, то як повинні ми зустрічати день народження вічного Царя нашого Ісуса Христа, Який за наше до Нього старання нагородить нас не тимчасовою, але вічною славою, і сподобить нас честі не земного начальства, що переходить до наступника, але небесного царства, яке не має наступника? Яка ж буде для нас нагорода, про це говорить пророк: Те, чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те наготував Бог тим, що його люблять (1 Кр 2,9; пор. Іс 64,3).

07.01.2023Читати далі

Святитель Дмитро Туптало (Ростовський) – Слово на собор святого архистратига Михаїла та інших небесних сил безплотних.

Свята Церква прийняла святкувати доброчесно собор святих ангелів од передання богоодуховлених отців, відкинувши давнє злочестиве пошанування ангелів, винайдене єретиками й ідолопоклонниками, адже ще в Старому Заповіті, коли люди Божі, відступивши від Бога, почали кланятися творенню Божому та ділу рук своїх, почали приносити із богоподібним поклонінням жертви сонцю, місяцю та зорям, гадаючи, що ті мають живу душу. Таким же поклонінням із жертвами кланялися й ангелам, про що в Книгах Царів згадується так: «І кадили для Ваала, і для Сонця, і для дванадцятьох планет і всій силі небесній», тобто ангелам, вони-бо є вої небесні, як сказано в Євангелії: «І ось раптом з’явилася з ангелом сила велика небесного війська».

Та неблагочесне поклоніння ангелам поширювалось і в днях святих апостолів, що викорінюючи, святий Павло у Посланні до Колосян говорить: «Нехай вас не зводить ніхто удаваною покорою та службою ангелам, вдаючись до того, чого не бачив, нерозважно надимаючись своїм тілесним розумом, а не тримаючись Голови», тобто Христа. Були в той час певні єретики, які виглядом являлися смиренні та гордісно бажали повстриманим і чистим життям своїм наслідувати ангелів, навчаючи, щоб однаке поклоніння чинити ангелам, як і самому Богові. По тому настали інші, які казали, що ангели є творцями видимих істот і над Христа, Сина Божого, вищі вони й чесніші, бо безплотні, а Михаїла називали Богом жидам.

21.11.2022Читати далі

Слово на Різдво Пресвятої Богородиці святителя Андрея, Архиєпископа Критського.

Нинішнє свято є для нас початком свят. Будучи межею закону і переміни, воно стає також дверима до благодаті та істини. Воно може ще називатися середнім і останнім. Його початок – закінчення закону; середина – з’єднання крайніх точок, кінець – одкровення істини. «Мета бо закону – Христос» (Рм 10,4), Який, звільняючи нас від букви, приводить до духу. Тут кінець (закону): тому що Законодавець, звершив все, змінив букву на дух і все об’єднав в собі (пор. Еф 1,10), оживляючи закон благодаттю: благодать прийняла закон під своє панування, а закон підкорився благодаті, так що властивості закону і благодаті не зазнали взаємного змішання, а тільки тяжке, рабське і служебне (у законі), божественною силою перемінилося на легке і вільне (в благодаті), щоб ми – як говорить Апостол, - не були підневолені первнями світу (Гл 4,3) і не перебували під рабським ярмом букви закону. Ось вершина Христових до нас добродійств! Ось одкровення таємниці! Ось обоження прийнятого людства – як плід спустошення Богочоловіка.

21.09.2022Читати далі

Єпископ Микола Сербський (Велімірович) – Неділя чотирнадцята після П’ятидесятниці. Євангеліє про весілля Царського Сина (Мт., 89 зач., 22:2-14).

Бог хоче, щоб людина вірувала в Нього більше, ніж у кого б то не було і у що б це не було у світі.

Бог хоче, щоб людина надіялась на Нього більше, ніж на кого б то не було і на що б це не було у світі. 

Але більше цього: Бог хоче, щоб людина всією своєю любов’ю була прив’язана винятково до Нього і, в той же час, промінням цієї любові прив’язувалася до творінь Божих, які знаходяться довкола.

Це називається єдністю людини з Богом. Це називається шлюбом душі з Христом. Все інше є перелюбництво і блуд. Лише подібний тісний зв’язок душі з Христом, кращою подобою якого на землі є шлюб, робить душу багатою і плідною. За усякого іншого такого тісного зв’язку породжує тертя вовчиці і залишається абсолютно безплідною до усякого блага. Якщо цього не знають і не можуть знати люди, що перебувають поза Церквою Христовою, то християни знати зобов’язані, а особливо ви, православні, що мають дух і традицію усвідомлення усієї глибини, висоти і широти Божого одкровення через Господа нашого Ісуса Христа і більш правильне розуміння вічності, ніж у народів Сходу, і часу – ніж у народів Заходу.

18.09.2022Читати далі

Єпископ Микола Сербський (Велімірович) – Неділя дванадцята після П’ятидесятниці. Євангеліє про тягар багатства (Мт., 79 зач., 19:16-26).

Уявіть собі, що величезний гордий корабель починає  тонути в глибині морській. Що відбувається з мандрівниками?

Один хапається за дошку і тримається на дошці. Другий хапається за бочку і тримається за неї. Третьому вдається прив’язати собі на шию бурдюки, і він пливе з бурдюками. Четвертий скаче у воду без нічого і пливе. П’ятий скидає з корабля шлюпку, сідає у неї, але не поспішає гребти, а спишіть забрати з корабля, який тоне, і перенести в шлюпку якомога більше багатства. Хто з них перебуває у найбільшій небезпеці? Тобто: хто з них загине найганебніше – а загинуть неминуче всі? Найганебнішим способом загине той, хто виглядає найвпевненіше – той, хто у шлюпці біля корабля, який тоне, завантажує з нього багатства у шлюпку. Воістину, він перебуває у найбільшій небезпеці. Насамперед він завантажить в свою шлюпку кілька лантухів борошна. Тоді, побачивши пляшки вина і горілки, він і їх почне перетягувати в шлюпку. Тоді він почне хапати і тягнути одяг, килими, тканину і сукно: «Згодиться для одягу і постелі!» Далі, озирнувшись і побачивши срібний посуд і позолочені підсвічники, він візьме і це. А ось і бочки з олією, соленим м’ясом, рибою, рисом та іншими крупами: «І це мені потрібно; як я без цього обійдуся?» А потім він побачить шкатулки і лантухи з грошима і дорогоцінностями. Це вже безумовно треба завантажити у шлюпку. Але навіщо залишати такої тонкої роботи стільці, поліровані столи, оббиті оксамитом дивани, якщо можна перетягнути і їх? І він перетягує. А шлюпка все більше наповнюється і все глибше опускається у воду. Тоді він згадує: йому знадобиться паливо – гас і вугілля. Перетягує і їх. А, тут і шафи з безліччю дивовижних книг! Йому в шлюпці треба буде читати, щоб згайнувати час до берега. Перетягує і їх. Тут і роялі, і скрипки, смички і сопілки. І вони допомагають перебувати час. Перетягує і це. А шлюпка все більше навантажується і все глибше опускається у воду. «Досить», - говорить він і сідає в шлюпку. Але згадує, що є ще безліч речей, які він може перетягти. І знову піднімається на корабель і перетягує. Знову він говорить сам собі: «Досить», - і сідає в шлюпку. Але проклята пристрасть до речей знову спонукає його перетягнути з корабля в шлюпку ще більше. Нарешті корабель занурюється в морську глибінь, а наш пасажир вирушає у путь, жалкуючи, що ще не все перетягнув. Він починає повільно гребти до берега, але вода доходить вже до самого борту шлюпки. Якщо хто-небудь з тих, хто знаходиться в більшій біді, підпливає до шлюпки, пасажир цей швидше вб’є його, ніж пустить до себе. Отже, навантаживши шлюпку речами, він навантажує і душу свою злодійством. Та подув вітер, вдарили хвилі. Він починає боротися з водою: вичерпує її з шлюпки. Але коли він бачить, що це не допомагає, то починає з жалем кидати у море спочатку дешевші речі, а далі все дорожчі і дорожчі. Однак, він вже втомився, навантажуючи речі, і потім - у нього нема сил знову і знову їх піднімати і кидати в море. Вода, нарешті, перемагає, тоне перевантажена шлюпка – і він разом з нею.

03.09.2022Читати далі

Слово преподобного Йоана Дамаскина на Успення Пресвятої Богородиці.

Люди, що живлять любов до якого-небудь предмету, мають звичай завжди говорити і думати про нього в своєму умі, вдень і вночі. Тому нехай ніхто не докоряє мені в тому, що після попередніх слів я пропоную тепер ще одне на хвалу Матері мого Бога, немов би ще один дар Її Успенню …

Для Матері Божої не потрібні наші похвали – це ми маємо потребу в Її славі. Справді, як прославити те, що вже препрославлене? Як зробити джерело Світла ще світлішим? Воістину ми, здійснюючи це святкування, самі сплітаємо собі вінець: Ось, слово Господа, я шаную тих, які мене шанують (1 Цар 2, 30).

Солодке, воістину солодке вино і поживний хліб, який ми споживаємо: перше веселить, а останнє зміцнює серце людини. Але що солодше від Матері Бога мого? Вона полонила мій розум, полонила язик; про Неї я думаю і вдень, і вночі. Вона – Мати Слова і подає Слово; Вона – Плід від неплідної, що вчиняє плодоносними безплідні душі.

Нині ми святкуємо священну і божественну Її кончину.

28.08.2022Читати далі

Літургійна символіка іконографії Успіння Пресвятої Богородиці.

Ікона «Успіння Пресвятої Богородиці». Іконописна майстерня Києво-Печерської лаври, XVII ст.

Візантійська іконографія Успіння Богоматері у своїй канонічній формі сформувалася до кінця X ст. Це підтверджується датованій пластиною слонової кістки для окладу Євангелія імператора Оттона III (1002) з Баварської державної бібліотеки в Мюнхені. Дана композиція була не тільки сценою оповідного святкового циклу – зображенням смерті Марії, а й чином літургії з Христом-архієреєм, якщо враховувати тексти, які служили основою іконографії, в першу чергу, апокрифічне Сказання Псевдо-Іоана Богослова та Слова Іоана Дамаскина на Успіння Богоматері.

Успіння Богоматері, як і Воскресіння Христа, символізувало попрання смерті і воскресіння до нового, більш досконалого життя майбутнього віку. У Другому Слові на Успіння Богородиці Іоана Дамаскина читаємо: «Сьогодні скарб життя, безодня благодаті … покривається Живоносною смертю і безбоязно приступає до неї Та, Яка в утробі носила Переможця смерті, якщо взагалі допустимо іменувати смертю всесвященний і життєдайний Її відхід»; «Поглянувши на Неї, смерть побоялася бо від свого нападу на Сина Її [смерть] досвідом навчилася і, отримала вже [цей] досвід, стала розумнішою»; «Але як святе і непорочне тіло Господа, яке від Неї стало співіпостасним Слову, на третій день воскресло від гробу, так і Матері [належало] бути відібраною від труни і переселитися до Сина. І як Він Сам зійшов до Неї, так і Їй [належало] піднятися у велику і найтаємничу скинію … в саме небо (Євр. 9:11-24)».

27.08.2022Читати далі

Синаксар на Преображення Господнє.

Господь наш Ісус Христос у тридцять третій рік від свого народження від Пречистої Діви, в останній же свого трирічного проповідування, наближаючись до добровільного, задля нашого спасения, страждання, коли в землях Кесарії Филипової, за Петровими словами – «Ти – Христос, Син Бога живого» (Мт. 16, 16), почав проповідувати учням своїм, що належить Йому йти до Єрусалиму й багато витерпіти від старійшин, і архиєреїв, і книжників, і убитим бути, і коли бачив учнів своїх через те пресмутних, а найбільше Петра, який і боронив Йому того, кажучи: «Милосердним будь до себе, Господи, не має бути цього Тобі» (Мт. 16, 22), – тоді, забираючи печаль душ їхніх, обіцяв деяким з них явити свою славу, що мала йому бути після страждання. Мовив: «Із тих, що тут стоять, є такі, що не мають смерти скуштувати, доки не побачать Сина чоловічого у славі Царства Його» (Мт. 16, 28). Після того дня, коли Він те сказав, минуло шість днів (Мт. 17)[1].

19.08.2022Читати далі