Єпископ Микола Сербський (Велімірович) – Неділя про блудного сина (Лк., 79 зач., 15:11-32).
Безмежна любов Божа до людей виявляє себе у найвеличнішому терпінні, найвеличнішому прощенні і найвеличнішій радості. Така любов на землі може бути порівняна лише з любов’ю материнською. Хто має більше терпіння у ставленні до якого б не було живого творіння на землі, ніж матір до свого чада? Чиє прощення переважає материнське? Чиї очі так плачуть від радості над грішником, що виправився, як очі матері над чадом своїм, котре виправилося? Материнську любов на землі, відтоді як існує земля, перевищив лише Господь наш Ісус Христос Своєю любов’ю до роду людського. Його терпіння простяглося від страшних мук на Хресті; Його прощення виливалося з серця і вуст Його навіть і з самого Хреста; Його радість за розкаяних була єдиною радістю, що осявала Його мученицьку душу протягом всього життя на землі. Тільки любов Божественна переважає любов материнську. Тільки Бог любить нас більше, ніж матір; тільки Він проявляє до нас більше терпіння, ніж мати; тільки Він прощає нам більше, ніж мати; і тільки Він радіє нашому виправленню більше, ніж мати.
У кого нема терпіння до нас, коли ми грішимо, той не любить нас. Не любить нас і той, хто не прощає нас, коли ми розкаюємось у гріхах. А найменше любить нас той, хто не радіє з нашого виправлення.
Терпіння, прощення і радість - три головні особливості Божественної любові. Вони є особливістю і будь-якої істинної любові – якщо взагалі існує якась інша любов, крім Божественної! Любов без цих трьох особливостей – не любов. І якщо ти щось інше назвеш любов’ю, це так само, як козу чи свиню назвати вівцею.
В притчі про блудного сина Господь наш Ісус Христос представив перед нами ікону істинної, Божественної любові, так виразно написану, що вона тріпотить перед нами так жваво, як цей світ, коли його після нічної темряви осяє сонце. Дві тисячі років не блякнуть барви на іконі цій, і ніколи не зблякнуть, доки існують люди на землі і любов Божа до людей. Навпаки, чим люди грішніші, тим живішою, яснішою, новішою виглядає ця ікона.
В одного чоловіка було два сини; і сказав молодший з них батькові: отче! Дай мені належну мені частину майна. І батько розділив їм майно. Що може бути простішим за цей драматичний початок притчі? А які долі приховуються під цією простотою! Під іменем чоловіка приховується Бог, а під іменами двох синів – людина праведна і людина грішна, або всі праведники і всі грішники. Людина праведна старша від людини грішної; адже Бог на початку сотворив людину праведну, котра згодом сама зробила себе людиною грішною. Грішник вимагає розділення, розділення і з Богом, і з братом-праведником.
Також під двома синами мається на увазі двозначність природи в одній і тій же людині: одна природа прагне Бога, а друга манить до гріха. Одна природа спонукає людину жити по закону Божому, по закону розуму, як говорить апостол, а друга – по закону плоті (Рим.7:22-23). Духовна людина і плотська людина – ось дві сутності в одній і тій же людині. Духовна людина не може уявити свого життя окремо від Бога, в той час як плотська людина гадає, що її життя тільки почнеться з відділення від Бога. Духовна людина – старша, плотська – молодша. І за самим походженням духовна людина старша, бо розповідається, як спершу Бог сказав: сотворимо людину по образу Нашому (Бут.1:26), образ же Божий – духовної природи, а не плотської; і тоді сотворив людську плоть з праху земного (Бут.2:7), у котрий вдихнув попередньо сотворений образ Свій, тобто, духовну людину. Звісно, плоть людська, якою її сотворив Бог, ні у чому не була грішною, хоч і була сотворена з праху земного. Але нею людина була приведена до гріха. І Єва була молодшою від Адама. Вона, сотворена з плоті Адамової, через бажання плоті своєї порушила заповідь Божу і впала у спокусу, і падінням своїм відділилася від Бога, а розумом своїм пішла в далеку сторону – у царство диявола.
Дай мені належну мені частину майна. Так говорить грішник Богові. А що з належного людині не належить Богові? Прах; і ніщо, крім праху. Правда, прах також створений Богом, але прах не належить істоті Божій. І тому людина тільки прах може назвати своїм; все інше – Боже, все інше належить Богові. Доки людина не відділилася від Бога, все Боже – і її. Як і сказав Бог: сину мій! Ти завжди зі мною, і все моє – твоє. Як і людина в цьому випадку може сказати: Все, що має Отець, є Моє (Ін.16:15). Однак, коли людина бажає відділитися від Бога і вимагає свою частину невимірного майна Божого, Бог може дати їй ніщо – і буде праведний. Бо людина без Бога – ніщо, і все її майно – ніщо. Давши ж їй прах, тобто, одне тіло без духа, без душі і без яких би то не було духовних дарів, Бог все-таки дав більше, ніж треба людині; і дав їй це не по правді, а з милості. Але оскільки милість Божа незрівнянно більша, ніж милість матері до свого чада, то Бог дає Своєму грішному синові і дещо більше, ніж прах. А саме, разом з тілом, Він залишає йому у тілі душу, як і у тварин, і понад те, залишає йому і дещо з духовних дарів: трішки розуму, совісті, прагнення до добра, лише одну іскру, щоб тільки не опустити його зовсім як тварину, рівну іншим тваринам.
І батько розділив їм майно. Старший син залишився з батьком, щоб і далі користуватися всім батьківським майном, а молодший, як минуло небагато днів…, зібравши усе, пішов у далеку сторону і там розтратив усе майно своє, живучи у розпусті. Чи не приховується за цими словами про небагато днів таємниця короткочасного перебування Адама в Раю? Згрішивши, Адам тим самим вимагав і добився розділу з Богом. Відділившись від Бога, він побачив оголеність свою, тобто, побачив: без Бога він – ніщо. І Бог, з милості Своєї, не відпустив його нагим, але зробив йому одяг – відповідно до зросту його, що зменшився; зодягнув його в той одяг і відпустив (Бут.3:21). Прах ти і в прах повернешся, - говорить Бог Адамові. А це означає: «Твоїм, у кращому випадку, є тільки прах, все інше є Моїм. Ти вимагав належну тобі частку, Я тобі її даю; але, щоб ти міг жити і бути хоча б тінню того, чим ти був донині, Я даю тобі і більше: даю тобі одну іскру Своєї Божественної гідності».
Те, що трапилося з Адамом, повторювалося і повторюється з мільйонами синів Адамових, котрі гріхом відділилися від Бога і зі своїм майном пішли в далеку сторону. Бог нікого не примушує залишатися з Ним, бо Бог сотворив людину вільною і, вірний Сам Собі, ніколи не бажає перемагати цю людську свободу.
А що робить безумний грішник, коли відділиться від Бога? Молодший син пішов у далеку сторону і там розтринькав майно своє, живучи розпусно. Це зробив не тільки один грішник; це зробив не лише молодший син батька свого; це робить кожна людина, коли відділиться від Бога, кожна без винятку. І щезнуть в суєті дні їх (Пс.77:33).
Живучи розпусно. Що це означає? Це означає – проводячи дні у всякому гріху і безпутстві, в пиятиці, сварках, гніві, марнотратництві, найбільше ж у блуді, що найбільше і найшвидше губить життєві сили і гасить Божественну іскру. Коли людина не має любові, вона віддається пристрастям. Коли людина залишає стежку Божу, вона опиняється в тенетах багатьох шляхів і бігає туди-сюди: то одним шляхом, то іншим. Розпусник тримає сокиру біля коріння життя свого і щодня надрубує сокирою корінь, поки дерево не почне у муках засихати.
Живучи розпусно, блудний син розтратив все майно своє, отримане від батька. Коли ж він прожив усе, настав великий голод у тій країні, і він став злиднем. В тій далекій країні, віддаленій від Бога, завжди голод, бо земля не може наситити голодну людину, лише посилює її голод своєю їжею. Земля ледве може втамувати голод безсловесних тварин, але ніяк не людини. В далекій країні завжди голод; однак для грішника, що цілковито забув Бога і змарнував усі життєві сили, даровані йому милістю Божою при розподілі, настав великий голод, тобто, такий голод, котрий земля, що б вона не пропонувала, не могла втамувати ні на мить. Так відбувається і нині з кожним грішником, який ненаситно і повністю віддався землі, плоті і плотським насолодам. Все це стане для нього мерзотою і смородом. Тоді він починає жалітися на весь світ і проклинати життя. З виснаженими силами і тілесними, і душевними від почуває себе порожньою і сухою палицею, через яку дме холодний вітер. Все для нього похмуре, все для нього гидке, все для нього ганебне. Перебуваючи у такому становищі, він не знає, що робити з самим собою. Він перестає вірити у це життя і ще більше у життя вічне. Життя вічне він забув, а тимчасове зненавидів; і Бога він забув, а світ цей зненавидів. Що йому тепер робити? Куди йти? Всесвіт йому тісний. І ніде нема дверей для виходу з нього. І могила означає не вихід, але вхід. Коли ж його становище переростає у відчай, з’являється йому диявол, котрий і до того постійно був з ним і вів його від зла до зла – але приховано і неявно. А нині він з’являється грішникові, бере його до себе на служіння і посилає його на поля свої пасти свиней. Бо написано: і пішов, пристав до одного з жителів країни тієї, а той послав його на поля свої пасти свиней. Так буває і з усяким неслухняним сином, що відділився і віддалився від батька свого: йде він від батька з гордими і великими планами на своє щастя, а врешті-решт стає слугою у гіршого від себе, свинопасом при чужих свинях. Але під іменем одного з жителів країни тієї, безумовно, мається на увазі диявол. І хоча він тут зображений у вигляді людини, як і батько, названий чоловіком, тим не менше, цей образ тут цілковито протилежний до образу людини-батька, від якої відділився нерозумний син. Це людина, однак людина не з Царства Небесного, але з якогось третього царства – царства мороку і жаху, смороду і полум’я, царства бісівського. У першої людини – Отця – грішник носив ім’я сина, а у цієї людини – диявола – він називається слугою. У людини Отця він блаженствував у всякому достатку, а у людини диявола він голодує, і настільки, що радий поїсти тих стручків з-під землі, якими годуються свині; але й це йому не вдається. І він радий би наповнити черево своє стручками, що їх свині їли, але ніхто не давав йому. Під свинями, у більш глибокому сенсі, маються на увазі біси, жителі царства диявольського. Бо біси є носіями усілякої нечистоти, а свиня – виразний символ нечистоти. Коли Господь вигнав бісів з одержимого у Гадарі, Він послав їх у свиней. Як свині риються у землі, так біси риються у людині, доки не знайдуть у ній якусь душевну нечистоту собі на поживу. Тому під стручками слід розуміти усіляку нечистоту внутрішньої людини: злі думки, брудні бажання, себелюбні наміри, гріхи, пороки, пристрасті – особливо пристрасті. Все, що душу людську витончує і висушує, те бісів живить і роздобрює. Все, що росте у мороку душі людської, не освітленої прямим Божим світлом, подібне до того, як ростуть стручки у мороку підземному, все це є нечистою їжею бісів. Але й цієї їжі біси не давали найманцеві диявола. Тою самою їжею вони годували його, доки він цілковито не підпав під їх владу: а тепер, коли він уже повністю був у їх руках, вони не мали більше потреби чимось годувати його. Їх їжа є отрутою, а він уже був весь цілковито отруєний. І ось, його отрута нині слугує їм їжею. Вони гризли душу його, очікуючи лише її виходу з тіла, щоб живитися ще більшими її муками у темряві зовнішній. Як говорить вінценосний пророк: Бо неприятель переслідує душу мою, топче живую мою до землі… Посадив мене в темряву, як мерців цього світу! (Пс.142:3). Це блудний син був наче мертвий ще до тілесної смерті!
Але в мить крайнього відчаю, крайнього голоду і крайнього жаху спалахнула у блудному синові якась іскра. Несподівана і забути іскра! Звідки ж взялася вона в холодному вугіллі? Звідки у трупі іскра життя? А ось звідки: як ми сказали на початку, Отець під час розділу з сином дав йому більше, ніж тому належало. Дав Він йому, разом з прахом, і іскру совісті та розуму. Мудрий і милостивий Отець наче говорив Самому Собі, відділяючи частину майна молодшому синові: «Додам Я йому ще й цього, трішки совісті і розуму; саме того, від чого він хоче позбавитися. Нехай, вони йому знадобляться. Він іде у холодну і голодну країну; і коли наздожене його величезна скорбота ця єдина іскра може освітити йому путь назад до Мене. Нехай, нехай він візьме її з собою; воістину, вона йому знадобиться. Іскра ця спасе його».
І ось ця іскра спалахнула у найбільш непроглядній темряві, опівночі, коли блудний син уже зійшов у третє царство і віддався служінню диявольському. Як чудесний світильник загорілося у ньому давно забуте світло совісті і розуму. І при світлі тому він опритомнів. І тільки при світлі тому побачив він, у яку безодню впав, яким смородом дихав і жив, до якого ганебного товариства приєднався. При світлі цього таємного світильника, котрий підтримувала у його душі милостива Отча рука, він пробудився від свого жахливого сну, і тоді почав порівнювати своє життя у Отця, зі своїм теперішнім життям.
Отямившись (Отямившись: з цього виразно зрозуміло, що «доки він творить зло, він був безтямним». Блж. Феофілакт. Воістину, блукаючи почуттями безтямно, ми самі від себе віддаляємося, виходимо із себе і покидаємо Царство Боже, яке всередині нас, всередині нас є - Лк.17:21), сказав: скільки наймитів у батька мого мають вдосталь хліба, а я помираю з голоду; встану, піду до отця мого і скажу йому: отче! Згрішив я проти неба і перед тобою і вже недостойний називатися сином твоїм; прийми ж мене у число наймитів твоїх. Встав і пішов до отця свого. Як тільки іскра спалахнула у душі блудного сина і як тільки він порівняв життя у Отця свого з життям у чужині, він тут же прийшов і до рішення: встану, піду до отця мого. Встану, - каже він, бо бачить своє страшне падіння. Третього шляху нема: або вниз на саме дно прірви диявольської, або вгору, до Отця свого. А Отець багатий-пребагатий; у Нього ніколи не буває голоду; Його наймити мають вдосталь хліба, а я, син, помираю з голоду. Під хлібом мається на увазі життя, під наймитами – створені Богом істоти, нижчі від людини, тварини та інші. Блудний син упав нижче від тварин і бажав мати хоча б стільки життя, скільки його мають тварини. Тварини є невільні істоти, і ними Бог керує виключно Своєю силою і Своєю волею. І їм Бог дає стільки життя, скільки їм необхідно, дбає про них і задовольняє їх потреби. А блудний син змарнував розпустою навіть ті життєві сили, які Бог дає тваринам і якими тварини не зловживають.
Згрішив я проти неба і перед тобою. Під небом тут маються на увазі, по-перше, святі ангели Божі взагалі, найбільше ж ангел-хоронитель; а, по-друге, Божественні дари, які Бог дає всякій людині і які представляють небо навіть у грішниках і по внутрішній людині … задоволення в законі Божому (Рим.7:22) А що тут під небом маються на увазі ангели Божі, видно зі слів Самого Господа: Так, кажу вам, буває радість в Ангелів Божих і за одного грішника розкаяного (Лк.15:7-10). Якщо ж буває радість за тих, хто розкаюється, то буває і скорбота за нерозкаяними грішниками. Сповнені любові і відданості Богові, святі ангели дивляться на всякий гріх перед їх Творцем як на гріх проти них самих. Що під небом маються на увазі і присутні в людині духовні дари, дані їй від Бога, видно з наведених слів апостола Павла, як і з наступних його слів: Чи не знаєте ви, що тіла ваші – є храм Святого Духа, що живе у вас, Котрого маєте ви від Бога, і ви не свої (1Кор.6:19)? А ще ясніше це видно із слів Спасителя: Царство Боже всередині вас (Лк.17:21). І, таким чином, хто грішить перед Богом невідворотно грішить і проти ангелів Божих, і проти праведника, котрий є у ньому від Бога, а це означає – проти неба. Тому і говорить той, хто кається: згрішив я проти неба і перед тобою.
І коли він був ще далеко, побачив його отець його і зжалівся; і, побігши, впав йому на шию і цілував його. Така безмежна і премилостива любов Божа! Яким донині було Його терпіння до грішника, такі ж нині Його прощення і Його радість. Як тільки грішник покається і вступить на стежку, що веде до Бога, Бог уже поспішає йому назустріч, приймає його, падає йому на шию, цілує його. Велика радість матері, що бачить виправлення сина; велика радість пастиря, який знайшов загублену вівцю; велика радість жінки, котра відшукала загублену драхму; але все це не може зрівнятися з радістю Божою, коли грішник покається і повернеться до Бога. Як тільки почалося покаяння в серці нашому, хоч ми ще далеко-далеко від Бога, Бог уже бачить нас і швидше від сонячного світла, що прямує до темної землі, йде нам назустріч. Назустріч новій людині, котра через покаяння починається в нас! Ти розумів мої замисли здалеку, - вигукує пророк, звертаючись до Всезнаючого (Пс.138:2). Поспішає Отець Небесний нам на поміч, простирає руки Свої і підтримує нас, щоб ми не падали назад, знову в безодню бісівську на поле свинське, в країну голоду. Наблизьтеся до Бога, і наблизиться до вас, говорить апостол Яків (Як.4:8). О, швидка допомого! О, руки благословенніші! Якщо ми ще не загасили в собі останньої іскри совісті і розуму, то повинні засоромитися перед такою любов’ю Божою, повинні якомога швидше покаятися і поспішити з опущеними долу очима і піднесеними вгору серцями в обійми свого ображеного Отця.
Коли розкаяний син постав перед отцем, він сказав йому те, що й задумав: отче! Я згрішив проти неба і перед тобою і вже недостойний називатися сином твоїм. Але цим він навіть не закінчив усього, що бажав сказати. Він хотів ще додати: прийми мене до наймитів своїх. Однак отець не дав йому закінчити. Отець не допустив, щоб розкаяний принижувався, просячи отця зробити його своїм наймитом. Тому отець перебив його і почав обіймати і цілувати. Його, такого обідраного, і брудного, і висохлого, і здичавілого, почав милостивий отець обнімати і цілувати, і крикнув рабам своїм: принесіть найкращий одяг, одягніть його, і дайте перстень на руку йому і взуття на ноги; і приведіть вгодованого теля, і заколіть; будемо їсти і веселитися! Бо цей син мій був мертвий і ожив, пропав і знайшовся. Кращий одяг являє собою все багатство і красу духовних дарів Божих. Це є одяг святості і чистоти, в який був зодягнутий Адам до гріхопадіння і відходу від Бога у далеку сторону. Цей одяг є Сам Христос; тому він і називається кращим. Нема на небесах одягу, кращого від цього. І апостол говорить: усі ви, що в Христа хрестилися, у Христа зодягнулися (Гал.3:27). Душа, оголена від усякого блага, повністю стягується; її старий, брудний і порваний одяг відкидається, душа ж зодягається в одяг новий. Цей новий одяг душі представляє собою нову людину, розкаяну, відроджену, прощену і прийняту Богом. Без цього нового одягу ніхто не може перебувати у Царстві Божому, що виразно видно з притчі Христової про весільний банкет царського сина (Мт.22:1-14). Цей одяг, за словами апостола, становлять милосердя, благодать, смиренномудрість, лагідність, довготерпіння… Більше ж за все… любов, що є сукупністю довершеності (Кол.3:12-14; пор: Еф.4:24; Одкр.7:14; Зах.3:3-4).
Перстень на руку означає вінчання душі з Христом. Розкаяний розриває усі блудні зв’язки зі світом цим, прикипає душею своєю до Христа і перебуває з Ним у нероздільній єдності. Це обручення відбувається силою і благодаттю Святого Духа, за печаттю Котрого зберігаються дари небесні.
Дайте… і взуття на ноги, - говорить отець рабам своїм. Взуття означає силу волі, з котрою людина піде шляхом Божим, сповнившись рішучості, не відхиляючись направо і наліво, не озираючись назад.
Під вгодованим і закланим телям слід розуміти Самого Господа нашого Ісуса Христа, Котрий віддав Себе на заклання заради очищення грішників від гріхів. Під рабами слід розуміти або ангелів, або священників. Якщо під домом отчим мається на увазі тільки небо, то під рабами слід розуміти ангелів; якщо ж вважати, що дім отчий є Церква Божа на землі (а це також вірно), то у такому випадку під рабами слід розуміти священників, покликаних творити Таїнство Жертви Христової і ним живити людей для життя вічного. Що тут насамперед мається на увазі Церква, зрозуміло з наступного: блудний син ще не помер тілесно, а поки людина не розлучиться з тілом своїм, вона належить до Царства Божого у вигляді Церкви Божої на землі. Але під рабами, поряд зі священниками, маються на увазі і ангели. Це зрозуміло, по-перше, з того, що ангели присутні в храмі при звершенні Святих Таїн, а, по-друге, з того, що через ангела-хоронителя Бог направляє людей на стежки спасіння.
Бо цей син мій був мертвий і ожив, пропадав і знайшовся. Тіло його ще сяк-так існувало, але душа була мертвою. Одна залишена у ньому іскра Божественного дару загорілася і оживила всю його душу. Він був засуджений з тієї самої миті, як вимагав розділу від Отця свого. І знайшовся. Це означає: він знайшов себе при світлі Божої іскри, бо до того він сам себе загубив. Бог знав про нього, і не втрачав його з виду до останньої миті, до миті покаяння.
І почали веселитися. Почувши про все, що відбулося, старший син розсердився і сказав отцеві: ось я стільки років служу тобі і ніколи не порушив наказу твого, але ти ніколи не дав мені і козеняти, щоб мені повеселитися з друзями моїми; а коли цей син твій, що розтратив майно своє з блудницями, прийшов, ти заколов для нього вгодоване теля. Так праведний сказав отцеві. Так сердито говорять Церкві багато праведників, коли Церква з радістю і розчуленням приймає розкаяних грішників і допускає їх до святого Таїнства Причастя. Так можуть сказати Богові і старозавітні праведники, бачачи, як Бог приніс Сина Свого Єдинородного в жертву молодшому і більш грішному поколінню людства. «Ти ніколи не дав нам і козеняти!» Тобто: у порівнянні з величезною жертвою, котру Ти приносиш для цих наших грішних і блудливих нащадків, для нас Ти не пожертвував навіть найменшим і незначним. А оскілки коза взагалі означає гріх, то ті ж самі праведники можуть сказати: «Нам Ти забороняв чинити і найменший гріх – малий і незнаний, як козеня; в той час як нині Ти нагороджуєш грішне покоління це найбільшим благом, яке маєш - жертвою Сина Свого!» А якщо ми підемо ще далі, то побачимо, що ця, на позір проста притча, обіймає сутність всієї історії роду людського, від Адама, що упав, до найбільшого Праведника, Господа нашого Ісуса Христа, Котрий у відношенні до людства, Адама і його нащадків, ніби Старший Син Отця Небесного – хоча Єдиний Роджений, а не всиновлений. Якби Сам Господь Ісус Христос говорив, як звичайна смертна людина, Він міг би сказати Отцю Своєму: «Адам згрішив і відпав від Тебе; і він, і всі його нащадки ганьбили ім‘я Твоє, а нині Ти йому і його нащадкам готуєш таку славу і радість, яку і Я, і всі небеса мало коли знали». Звісно, Господь наш Ісус Христос ніколи б і не міг розсердитися на Отця Свого Небесного і ніколи б так не сказав Отцю Своєму, виключаючи той випадок, якби Він навмисно, переносячись у наші серця, виголосив це як докір і повчання для нас, щоб ми не гордилися своєю праведністю і в гордості цій не зневажали розкаяних грішників. Ніби Він хотів сказати нам: «Якщо Я, Превічний Праведник, від вічності нероздільно сущий з Отцем, не протестую проти прийняття розкаяного Адама назад в Царство Небесне, як можете ви, праведні відучора, а грішні ще з першого гріха Адамового, протестувати проти любові Божої до розкаяних грішників?»
Сину мій! – сказав йому отець, - ти завжди зі мною, і все моє твоє, а за те слід було радіти і веселитися, що брат твій цей був мертвий і ожив, пропадав і знайшовся.
Так Бог примирює праведника, нагадуючи йому про безмежні блага, якими той разом з Ним володіє і користується. «Все Моє твоє. З поверненням того розкаяного брата твої блага не зменшуються, а твоя радість має зрости. А про те слід було радіти і веселитися, що брат твій цей був мертвий і ожив, пропадав і знайшовся».
Так завершується ця притча, що сама собою є цілим Євангелієм тайн і повчань. Той, хто буде молитвенно заглиблюватися в притчу цю ще більше, відкриє у ній ще більше тайн і повчань. Слава Господу нашому Ісусу Христу, що дав нам притчу цю, наче повну скарбницю премудрості, з котрої покоління за поколінням черпає для себе Богопізнання і самопізнання, навчаючись любові через терпіння Боже, прощення через чоловіколюбство Боже і радості через радість Бога, Котрий приймає розкаяних грішників. Слава і Його безпочатковому Отцю і Животворчому Духу – Тройці Єдиносущній і Нероздільній, нині і прісно, у всі часи і на віки вічні. Амінь.
02.03.2024