Єпископ Микола Сербський (Велімірович) – Різдво Христове (І). Євангеліє про Первенця (Мф., 2 зач., 1:18-25).

Той, хто з покірністю  і смиренням приступить до Господа Ісуса Христа, той ніколи більше не захоче з Ним розлучитися.

Перші вправи новобранців війська Христового – це вправи в покірності і смиренні.

З послуху і смирення починається новий світ, нове творіння, нове людство. Старий світ знехтував покірність Богові і смирення перед Богом, і тим зруйнував міст між землею і небом. Духовний будматеріал для відновлення цього мосту – насамперед, покірність і смирення.

Доки Адам був багатий на покірність і смирення, він ледве міг розрізнити свій дух і Дух Божий, свою волю і волю Божу, свої думки і думки Божі. Він не міг ні відчувати, ні бажати, ні думати нічого такого, що не було б у Богові і від Бога. Як ангели Божі, так і Адам стояв безпосередньо наближений до Бога і з безпосереднього наближення споглядав Праджерело світла, мудрості і любові. Живучи всередині самого сонця, не мав він потреби розпалювати яку-небудь свою свічку. Його свічка всередині сонця не горіла б і не світила.

Але коли Адам порушив покірність і втратив смирення – а їх завжди втрачають чи досягають одночасно, тоді його безпосереднє спілкування з Богом було перерване, міст зруйнований, і він впав у страшну пітьму та гнилу сирість, в якій змушений був сам собі світити своєю свічкою, все-таки даною йому з милості Божої, коли правда Божа вигнала його з Раю. Тоді він не тільки почав відчувати різницю між собою і Богом, між своєю волею і волею Божою, своїми почуттями і почуттями Божими, своїми думками і думками Божими, не лише став відчувати і усвідомлювати цю різницю, але ледь-ледь, в рідкісні години просвітління, міг помітити богоподібність свою. 

06.01.2024Читати далі

Сказання про Різдво Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа (Місяця грудня в 25-й день).

Йосип, що був спокушений дияволом в образі пастуха з кривим костуром (симвилом неправди), зображається на різних образах то в стані тяжких  роздумів, то вагаючись і ніби прислухаючись до спокусника, то з виразом відчаю і жаху на обличчі.

Різдво Ісуса Христа таке було. Коли заручена була Преблагословенна Матір Його Пречиста Діва Марія Иосифові, мужеві праведному, що літами вже старий, вісімдесятилітній, був і під образом подружжя [за свідченням святого Григорія Ниського і святого Єпіфанія Кіпрського] дана йому на збереження дівства її і на його про неї піклування, перед тим як зійшлися вони, Йосиф-бо лише вважався мужем Марії, насправді ж хранителем освяченої Богові дівочої чистоти її був і вочевидь свідком непорочного її життя, бо так зволив Бог Свого воплочення від Пречистої Діви тайну втаїти, перед дияволом дівство своєї Матері Пресвятої покривши подружжям, щоб не дізнався ворог, що вона є тою Дівою, про яку пророкує Ісая: "Це Діва у лоні прийме", про що свідчить святий Атанасій, архиєпископ Олександрійський, кажучи: "Потрібний був Йосиф, щоб послужити таїнству, щоб Діва, ніби мужа має, славилася, і щоб утаїлося від диявола, щоб не було відоме те, що Бог з людьми перебувати захотів". Також і святий Василій Великий говорить: "Щоб утаїти від князя віку цього, Йосифові задумане було заручення". І святий Іван Дамаскин: "Заручений Йосиф Марії як муж, щоб, не довідавшись про безмужнє від Діви Христове Різдво, диявол утік". Тобто — перестав намовляти Ірода і підбурювати юдеїв на заздрість. Він-бо ще відтоді, коли прорік Ісая: "Це Діва в лоні прийме і народить", — пильнував за всіма дівицями, чи котра з них не зачала без мужа і не народила, Дівою будучи. Влаштовані були Божим провидінням заручини Діви Марії Иосифові, щоб і дівство Пречистої Богородиці, і Воплочення Бога Слова втаїлося перед князем пітьми". До плотського пізнання подружжя, Пречиста Діва Марія виявила, що має в лоні від Духа Святого, і росло лоно її святе, вміщаючи в собі невмістимого Бога. І найбільше тоді, коли після перебування трьох місяців у Єлисавети повернулася до дому свого. Тоді вочевидь виявилася вагітною, з дня у день ріс всередині божественний Плід, і сповнення звичного часу для народження зближалося. Побачивши її, Иосиф був розгублений і в печалі великій: думав-бо, що вона шлюбоокрадена. І збентежений був старець вельми, до себе кажучи: "Звідки їй це? Я її не пізнав ані помислом щодо неї не згрішив, а вагітною виглядає. О лихо, що сталося, з ким впала? Хто її зманив? І що я маю робити, не відаю. Викрию її як законопорушницю чи промовчу через сором її і мій? Якщо її викрию, то справді, за законом Мойсеевим, камінням побита буде, і обернуся я на ката, що передав її на смерть люту. Якщо ж, не викриваючи її, промовчу, то причасником буду перелюбодійників. Що робити — не розумію! Відпущу її таємно — хай іде, куди хоче. Або я піду від неї в краї далекі, щоб не бачили очі мої такого сорому".

06.01.2024Читати далі

Житіє святителя Миколая, архиєпископа Мир Ликійських, чудотворця.

Великого чудотворця, помічника швидкого, і заступника перед Богом надзвичайного, святителя Христового Миколая виростила Ликійська земля в граді, що називається Патара, від чесних, благородних, правовірних і багатих батьків. Батько його був на ім’я Теофан, мати ж Нона. Ця благословенна двійця, що в законному шлюбі благочесно перебувала, всіляким же прикрашала себе доброчестям. За богоугодне життя своє, багато ж милостинь і велику добродійність сподобилися витворити святу віть, самі будучи коренем святим, і немов дерево, посаджене при витоку вод, дало плід свій у свій час. Народивши ж божественного цього отрока, нарекли його ім’ям Миколай, що означає «перемога»: справді-бо він над злом перемогою виявився, коли Бог так благоволив, і на спільну світові користь.

19.12.2023Читати далі

Єпископ Микола Сербський (Велімірович) – Неділя двадцять дев’ята після П’ятидесятниці. Євангеліє про зцілення десяти прокажених (Лк., 85 зач., 17:12-20).

В цю Неділю треба прочитати Євангеліє Неділі 29-ї (Лк., 85 зач.), оскільки, згідно Устава, рядове Євангеліє Неділі 28-ї — про званих на бенкет (Лк., 76 зач.) — має читатися в Неділю святих праотець. Ред.

Будемо вчитися на прикладі малих речей, якщо не можемо відразу зрозуміти великі.

Якщо ми не можемо зрозуміти, як Бог бачить усіх людей, подивімось, як сонце освітлює усі предмети на землі.

Якщо ми не можемо зрозуміти, як душа людська не може жодної хвилини жити без Бога, подивімось на те, як тіло людське не може жодної хвилини прожити без повітря.

Якщо ми не знаємо, навіщо Бог вимагає від людей послуху, розгляньмо, навіщо голова сім’ї вимагає послуху від своїх домашніх, цар – від своїх підданих, полководець – від воїнів, архітектор – від будівельників. 

Якщо ми не знаємо, чому Бог вимагає від людей вдячності, подумаймо і зрозуміймо, чому батько вимагає вдячності від своїх дітей. Але зупинімось на деякий час саме на цьому питанні: чому батьки вимагають від своїх дітей вдячності?

Чому батько вимагає від свого сина, щоб той кланявся йому, знімаючи шапку, і дякував за усяку велику й малу річ, від батьків отриману? Навіщо це батькові? Хіба синівська вдячність робить його багатшим, сильнішим, шанованішим, впливовішим у суспільстві? Ні, зовсім. Але якщо він особисто нічого не має від синівської вдячності, чи не смішно, що він безперервно навчає її свою дитину і привчає її бути вдячною, і не лише батько побожний, але навіть і не побожний?

17.12.2023Читати далі

Єпископ Микола Сербський (Велімірович) – Неділя двадцять восьма після П’ятидесятниці. Євангеліє про весілля Царського Сина (Мт., 89 зач., 22:2-14).

Бог хоче, щоб людина вірувала в Нього більше, ніж у кого б то не було і у що б це не було у світі.

Бог хоче, щоб людина надіялась на Нього більше, ніж на кого б то не було і на що б це не було у світі. 

Але більше цього: Бог хоче, щоб людина всією своєю любов’ю була прив’язана винятково до Нього і, в той же час, промінням цієї любові прив’язувалася до творінь Божих, які знаходяться довкола.

Це називається єдністю людини з Богом. Це називається шлюбом душі з Христом. Все інше є перелюбництво і блуд. Лише подібний тісний зв’язок душі з Христом, кращою подобою якого на землі є шлюб, робить душу багатою і плідною. За усякого іншого такого тісного зв’язку породжує тертя вовчиці і залишається абсолютно безплідною до усякого блага. Якщо цього не знають і не можуть знати люди, що перебувають поза Церквою Христовою, то християни знати зобов’язані, а особливо ви, православні, що мають дух і традицію усвідомлення усієї глибини, висоти і широти Божого одкровення через Господа нашого Ісуса Христа і більш правильне розуміння вічності, ніж у народів Сходу, і часу – ніж у народів Заходу.

З чим душа людська найтісніше зв’язана любов’ю, з тим вона й перебуває у шлюбі – чи це жива істота, чи мертва річ, тіло чи одяг, срібло чи золото, чи яке-небудь земне майно, чи яка-небудь земна слава і честь, чи пристрасть до чого-небудь у створенному світі: коштовності, їжа, питво, гра, природа чи щось у природі. Кожен подібний шлюб душі людської незаконний і притягує на неї і в цьому, і у майбутньому житті безкінечне нещастя, подібне, але незрівнянно більше від того, що твориться незаконним зв’язком чоловіка і жінки, котрий означає біду і гіркоту не лише для них двох, але й для їх небажаних дітей. 

16.12.2023Читати далі

Єпископ Микола Сербський (Велімірович) – Неділя двадцять сьома після П’ятидесятниці. Євангеліє про скорчене тіло і скорчені душі (Лк., 71 зач. 13:10-17),

Господь наш Ісус Христос відвідав землю у силі і смиренні, щоб навчити людей боголюбства і чоловіколюбства.

Люди самі по собі безсилі; боголюбство наповнює їх силою. Люди самі по собі пихаті; чоловіколюбство наповнює їх смиренням. 

Боголюбство породжує і чоловіколюбство. Відчуття Божественної сили породжує смирення. Усяке чоловіколюбство без боголюбства хибне; а всяка інша сила, крім Божественної, пихата і немічна.

Але людина вибрала щось третє, що не є ні боголюбством, ні чоловіколюбством. Вона вибрала самолюбство – стіну, яка відділяє її від Бога і людей, та прирікає на повну самотність.

Люблячи виключно себе саму, людина не любить ні Бога, ні людину. Вона не любить людину навіть у собі самій. Вона любить лише свою думку про себе, свій самообман. Якби вона любила людину в собі, то в той же час вона любила б у собі і образ Божий, і незабаром стала б боголюбивою та чоловіколюбною. Бо вона шукала б в інших людях людину і Бога, предмети своєї любові. 

Але самолюбство взагалі не є любов’ю – воно є відреченням від Бога і зневагою до людей, явною чи таємною. 

Самолюбство не любов, а хвороба, і хвороба важка, що неминуче тягне за собою й інші. Як під час віспи жар неминуче охоплює усе тіло, так при самолюбстві полум’я заздрості і гніву оволодіває всією душею. Самолюбива людина сповнена заздрощів до тих, хто кращий від неї: чи багатший, чи освіченіший, чи його більше поважають люди. А від заздрощів невіддільний і гнів, як жар від полум’я; затаєний гнів, котрий час від часу пробивається на поверхню і, пробившись, оголює всю огидність хворого серця людського, отруєного отрутою самолюбства.

09.12.2023Читати далі

Сказання про Введення Пречистої і Преблагословенної Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії у Господню Церкву і про життя її в ній.

Коли Пречистій Богоотроковиці, Преблагословенній Діві Марії Богородиці виповнилося від народження народження три літа, святі праведні батьки її Йоаким та Анна, згадавши обітницю свою, коли молилися про розрішення від неплідності своєї і пообіцяли принести народжене від них Богові, захотіли сповнити те ділом, адже раніше словами проказали. Скликали, отож, у Назарет, де жили, всіх своїх родичів, котрі були від царського та архиєрейського племені, бо сам праведний Йоаким був царського роду, дружина ж його свята Анна роду була архиєрейського, ще й лик чесних дівиць зібравши, приготували численні свічки і прикрасили Пречисту Діву Марію доброкрасністю царською, про що всі давні святі отці свідчать. Святий Яків, архиєпископ Єрусалимський, від Йоакима сказав таке: "Закличте непорочних жидівських дочок, щоб прийняли запалені свічки". Від праведної Анни мовив святий Герман, патріярх Царгородський: "Обіти мої воздаю Господеві, що "їх вимовили мої губи і сказали були мої уста в печалі моїй". І через це Йоаким лик дівиць зі свічками зібрав і священиків закликав, родичів з'єднав, всім кажучи: "Співрадійте зі мною всі, бо і мати, і Родителька сьогодні з'явилася, не земному цареві мою дочку приводячи, але Богові, Царю небесному її віддаючи". А про царське прикрашення Богоотроковиці святий Теофілакт, архиєпископ Болгарський, каже: "Належить, щоб Божественній отроковиці було введення її достойне, бо до такої пресвітлої і многоцінної перлини не пристало жебраче рубище; треба було царською одежею одягти її на славу та більшу красу". Так усе, що належало до славного і чесного введення, влаштувавши, рушили в дорогу, що трьома днями вела з Назарету до Єрусалима.

04.12.2023Читати далі

Єпископ Микола Сербський (Велімірович) – Неділя двадцять шоста після П’ятидесятниці. Євангеліє про безліч турбот і про наглу смерть (Лк., 66 зач., 12:16-21).

Господь наш Ісус Христос прийшов до людей, щоб вилікувати душі людські від схильності до крадіжки. Бо ця схильність є важкою хворобою душі людської.

Чи краде син у батька? Ні, але раб краде у пана. У ту мить, коли в Адамі дух синівський перетворився на дух рабський, його рука потяглася до забороненого плоду. 

Чому людина краде чужу власність – чи тому, що вона їй потрібна? Адам мав усе і ні в чому не мав потреби, але все-таки здійснив крадіжку.

Чому краде людина у людини, раб у раба? Тому що перед цим він зважився вкрасти у свого Пана. Людина завжди насамперед краде у Бога, а потім у інших людей. Спочатку праотець людства простягнув злодійську руку до того, що належало Богові, а тоді, і з цієї причини, - його нащадки стали красти одне в одного. 

Людина краде і в Бога, і у інших людей, і у природи, і в себе самої. Людина краде не тільки всіма чуттями, але й серцем, і душею, і помислами. Але нема жодної крадіжки, у якій диявол не був би помічником людині. Він є порадником і провокатором у всіх крадіжках, керівником і начальником у всіх злодійських задумах. У цілому світі нема злодія, котрий діяв би сам. Завжди красти йде як мінімум двоє, а Третій на них дивиться. Людина і диявол ідуть красти, а Бог дивиться на них. Як Єва здійснила крадіжку не сама, а разом з дияволом, так ніхто ніколи не здійснював крадіжки сам, але завжди разом з ним. Однак диявол у крадіжці виступає не лише як вождь і співучасник, але й як донощик. Бо йому важливі не украдені речі, а сварки і ненависть між людьми, погибель людської душі і всього людського роду. Він йде красти не заради самої крадіжки, але ричучи, як лев, що шукає пожерти кого (1Пет.5:8). А що диявол є тим, хто спонукає душу до всякого зла і сіє у ній всяку полову, сказав і Сам Господь наш Ісус Христос (Мт.13:39). З кожною крадіжкою, вчиненою людиною, диявол краде частину її душі. І душа звиклого до крадіжок весь час зменшується, всихає, і нарешті гине, як легені, виїдені сухотами.

02.12.2023Читати далі

Єпископ Микола Сербський (Велімірович) – Неділя двадцять п’ята після П’ятидесятниці. Євангеліє про милосердного Самарянина (Лк., 53 зач., 10:25-37).

Господь наш Ісус Христос прийшов, щоб змінити міри і суди людські.

Люди вимірювали природу нею самою. І міра була неправильною.

Люди вимірювали душу тілом. І величина душі змаліла до міліметрів.

Люди вимірювали Бога людиною. І Бог виглядав залежним від людини. 

Люди вимірювали чесноти швидкістю успіху. І чесноти стали дешевими і деспотичними.

Люди хвалилися своїм прогресом, порівнюючи себе з тваринами, котрі завжди топчуться на одному й тому ж місці однієї  дороги. Ці хвастощі Небо зневажило, а тварини навіть не помітили.

А ще люди вимірювали рідню і близькість людини до людини або по крові, або по думках, або по відстані між домами і селами, в котрих вони жили на землі, або по мовах, або по сотні інших ознак. Але всі ці міри рідні і близькості не могли людей ні поріднити, ні зблизити.

Всі міри людські були хибними, і всі суди – оманливими. І Христос прийшов спасти людей від незнання і брехні, змінити міри і суди людські. І змінив їх. Хто засвоїв Його міри і суди, спаслись через істину і правду; а хто залишився зі старими мірами і судами, і нині все ще блукає у мороці і торгує замшілими оманами. 

Природа не вимірюється сама собою, бо вона дана на службу людям і її міра – людина.

Душа не вимірюється тілом, бо тіло дане на службу душі і мірою тіла є душа.

Бог не вимірюється людиною, як гончар не вимірюється горщиком. Нема міри для Бога, бо Бог є Мірою усьому і Суддя усіх.

26.11.2023Читати далі

Єпископ Микола Сербський (Велімірович) – Неділя двадцять четверта після П’ятидесятниці. Євангеліє про силу Божу і віру людську (Лк., 39 зач., 8: 41-56).

Коли сяюче сонце освітить камінь, той сам починає сяяти. 

Коли незапалена свічка доторкнеться до полум’я, і вона починає горіти.

Коли магніт торкається до якогось предмета, той також намагнічується. 

Коли електричний провід торкнеться звичайного, то і його наелектризує. 

Увесь цей фізичний дослід є лише картиною чи притчею, що зображає дослід духовний. Все, що відбувається зовні, є тільки ілюстрацією того, що буває всередині. Вся перехідна природа  є свого роду сном про внутрішню дійсність і розповіддю про неперехідну дійсність. Душа є дійсністю тіла, а Бог – дійсністю душі. Коли Бог торкнеться душі, вона стає живою і видющою; коли душа торкнеться тіла, воно стає живим і зрячим. Від душі тіло отримує і світло, і тепло, і магнетизм, і електрику, і зір, і слух, і рух. Все це воно втрачає, якщо душа з ним розлучається. Від Бога душа отримує особливе світло, і особливе тепло, і магнетизм, і електрику, і зір, і слух, і рух. Все це вона втрачає, якщо розлучається з Богом. Мертве тіло є зображенням мертвої душі, тобто, такої, що відійшла від Бога. 

Чи є у цьому величезному світі Хтось, торкнувшись до Кого мертві душі оживають і освітлюються, і запалюються, і магнетизуються, і електризуються життєвою силою?

Чи є на широкому і глибокому цвинтарі людської історії Хтось, доторкнувшись до Кого мертві тіла встають, починають ходити і говорити?

19.11.2023Читати далі