Слово Святителя Амвросія Медіоланського про те, як потрібно зустрічати день Різдва Христового.

Різдво Христове. Ікона з Трушевич. сер. 16 ст.

Вам відомо, яка велика радість, і яке багаточисленне буває зібрання народу в той день, коли святкують народження царя земного. Як вожді і начальники, так всі воїни, одягнувшись у шовкові одежі, підперезані дорогими, золотом сяючими, поясами, поспішають тоді в блискучій пишноті постати перед своїм царем. Бо вони знають, що радість царя збільшиться, коли він побачить особливу красу їх оздоблення, і що він тим більше веселитиметься, чим більше вони виявлять старання під час його торжества (цар, як людина, не дивиться на серце і судить про відношення до себе по одній лише зовнішності: і тому, хто більше любить царя, той і одягається тоді в ясновельможні одежі).

Понад це, оскільки вони знають, що цар в день свого народження буває щедрий і роздає вельми багато милостей вельможам своїм або тим, які в його домі вважаються людьми низькими і негідними, то попередньо намагаються наповнити скарбниці його різним багатством, щоб він, бажаючи роздавати милості, міг роздавати їх щедро, так щоб швидше вичерпалося в ньому бажання до роздавання милостей, аніж збідніло його багатство. Все це вони роблять з ретельністю, бо й самі сподіваються отримати за те велику нагороду.

Браття, якщо сини світу цього, заради тимчасової честі, зустрічають з таким приготуванням день народження земного свого царя, то як повинні ми зустрічати день народження вічного Царя нашого Ісуса Христа, Який за наше до Нього старання нагородить нас не тимчасовою, але вічною славою, і сподобить нас честі не земного начальства, що переходить до наступника, але небесного царства, яке не має наступника? Яка ж буде для нас нагорода, про це говорить пророк: Те, чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те наготував Бог тим, що його люблять (1 Кр 2,9; пор. Іс 64,3).

Якими ж одежами ми повинні прикрасити себе? Я кажу себе, тобто наші душі, оскільки Цар наш Христос не вимагає пишноти шат, але прихильності душі; не дивиться на прикрасу тіла, але споглядає на серце тих, які Йому служать, не дивується блиском тлінного пояса, яким опоясане тіло, але захоплюється непереборною цнотливістю, яка зв’язує соромом жадання. Отже, постараймося з’явитися перед Ним майстерними у вірі, наділеними милосердям, упорядкованими в способі нашого життя: хто щиро любить Христа, нехай світліше прикрасить себе дотриманням Його заповідей, щоб Він бачив, що ми істинно в Нього віруємо, будучи в такій пишноті під час торжества Його і тим більше б радів, чим більш бачив би у нас чистоти духовної. Уцнотливмо ж заздалегідь серця наші, очистьмо совість, освятімо дух, і тоді в чистоті і непорочності будемо зустрічати пришестя Всесвятого Господа, щоб день народження Того, Хто народився від Пречистої Діви, святкувався непорочними Його рабами. Хто ж цього дня є нечистим і оскверненим, той не шанує Різдва Христового, – той хоча тілом і присутній при торжестві Господньому, але духом своїм далекий від Спасителя. Бо нечистий не може мати спілкування зі святим, скупий з милосердим, розтлінний з незайманим, і якщо він, недостойний, вступає в таке спілкування, то тим більше заподіює образу, бо не знає самого себе. Бажаючи здаватися старанним, він насправді є зухвалим, як той, який згадується в Євангелії, людина, яка, будучи покликана на шлюбний бенкет, насмілилася увійти в зібрання святих, не одягнувшись в шлюбну одежу, і між тим, як один сяяв тут правдою, другий блищав вірою, третій світив цнотливістю, він один, маючи нечисту совість, при сяйві всіх, збуджував лише огиду жахливим своїм трепетом. І чим більш блищала святість при столі тут праведників, тим очевидніше була скверна грішника, який, можливо, не справив би такої відрази, якби не з’явився в сонмі святих. Тому слуги царські, зв’язавши йому руки і ноги, вкинули його в темряву кромішню, не тільки за те, що він був грішник, але й за те, що, будучи грішником, привласнив собі нагороду, визначену святості (Мт 22,11-13).

Отже, зустрічаючи день Різдва Господа нашого, очистьмо себе, браття, від усякої скверни гріхів, наповнімо скарбниці Його різними дарами, щоб в той святий день було чим втішити мандрівників, полегшити скорботи вдовиць і одягнути жебраків. Хіба добре буде, якщо в одному і тому ж будинку, між рабами одного пана один буде веселитися, носячи шовковий одяг, а інший – сумувати, ходячи в лахмітті, той пересичуватися їжею, а сей терпіти голод і холод? І яка буде дія нашої молитви, коли ми просимо позбавити нас від лукавого, а самі не хочемо бути милостиві до своїх братів? Наслідуймо нашого Господа. Якщо Йому завгодно було учинити бідних учасниками небесної благодаті разом з нами, то чому ж їм не брати участь з нами і в земному багатстві? Брати по таїнствах не повинні бути чужими один одному по майну: ми радше набуваємо заступників за себе перед Господом, коли своїм майном насичуємо тих, які приносять Богові благодарення. Убогий, благословляючи Господа, приносить користь тому, за сприянням якого благословляється Господь. Бо як Писання говорить: горе тій людині, через яку ім’я Господа хулиться; мир тій людині, через яку благословляється ім’я нашого Господа Спасителя. Заслуга благодійника така, що він у домі своєму сам-один виявляє милість, а в церкві вустами багатьох благає Господа, і чого сам би не наважився іноді просити у Бога, то, за клопотанням багатьох, несподівано отримує. Прославляючи таке наше вспомагання, блаженний апостол каже: щоб за той дар, який нам дається заради великого числа осіб, також багато хто склав подяку за нас (2 Кр 1,11); і в іншому місці: щоб жертва була милою і освяченою у Святім Дусі (пор. Рм 15,16)! Амінь.

06.01.2020