Слово блаженного Августина, єпископа Іппонського, в день пам’яті святих первоверховних апостолів Петра і Павла.

Апостоли Петро і Павло. Ікона Візантія XVI ст. ГТГ

В сьогоднішній день Свята Церква благочестиво згадує страждання святих славних і всехвальних апостолів Петра і Павла.

Святий Петро, ревний послідовник Ісуса Христа, за своє високе визнання Його Божества: Ти – Христос, Бога живого син! – удостоївся від Спасителя почути у відповідь: Щасливий ти, Симоне ... Тож і я тобі заявляю, що ти – Петро (Petrus), і на цьому камені (petra) збудую мою Церкву (Мт 16, 16-18). На цьому камені (petra), на тому, що ти сказав: Ти – Христос, Бога живого син! – на цьому твоєму визнанні створю Церкву мою. Бо ти – Петро: від «каменя» (petra) Петро (Petrus), а не від Петра (Petrus) «камінь» (petra), точно так, як від Христа християнин, а не від християнина Христос.

Хочете знати, від якого «каменя» (petra) апостол Петро (Petrus) так названий? – Послухайте апостола Павла: Не хочу бо, брати, щоб ви не знали, – каже апостол Христовий, – що всі наші батьки були під хмарою, що всі перейшли через море, що всі христились у Мойсея, у хмарі та в морі, що всі їли ту саму духовну страву, що всі пили те саме духовне питво, бо пили з духовної, що йшла за ними, скелі – скеля ж був Христос (1 Кр 10, 1-4). Ось від якого «Каменя» Петро!

Господь наш Ісус Христос в останні дні земного свого життя, в дні свого служіння людському родові, обрав з-поміж своїх учнів дванадцятьох Апостолів для проповіді Слова Божого. Між ними апостол Петро за свою полум’яну ревність удостоївся займати перше місце (Мт 10, 2) і бути як би представницькою особою всієї Церкви. Тому і сказано саме йому, після визнання: Дам тобі ключі Небесного Царства, і що ти на землі зв’яжеш, те буде зв’язане на небі; і те, що ти на землі розв’яжеш, те буде розв’язане й на небі (16, 19). Бо ці ключі і право в’язати і розв’язувати отримала не одна людина, але Єдина Вселенська Церква. А що дійсно Церква отримала це право, а не виключно одна особа, то зверніть увагу на інше місце Писання, де Господь те ж саме говорить і до всіх своїх апостолів: Прийміть Духа Святого, – і слідом за тим: Кому відпустите гріхи – відпустяться їм, кому ж затримаєте – затримаються (Йо 20, 22-23); або: Усе, що ви зв’яжете на землі, буде зв’язане на небі, і все, що розв’яжете на землі, буде розв’язане на небі (Мт 18, 18). Так, Церква зв’язує, Церква розв’язує; Церква, заснована на наріжному Камені – самому Ісусі Христі (Еф 2, 20), зв’язує і розв’язує. Хай бояться ж і зв’язані, і розв’язані: розв’язані, щоб не підпасти знову зв’язанню; зв’язані, щоб не залишитися назавжди в тому ж стані. Бо у пута власного гріха, – каже Премудрий, – він потрапляє (Прип 5, 22); а крім Святої Церкви ніде не можна отримати розрішення.

І по своєму Воскресінні Господь доручає апостолові Петрові пасти своє духовне стадо не тому, що між учнями одному тільки Петру надано було пасти стадо Христове, але звертається Христос головним чином до Петра тому, що Петро був першим між апостолами і як би представником Церкви; притому, звертаючись в цьому випадку до одного Петра, як до верховного апостола, Христос тим самим схвалює єдність Церкви. Симоне Йонин! – говорив Господь Петрові, – чи любиш ти мене? І апостол відповідав: Так, Господи, ти знаєш, що люблю тебе; і вдруге був так само запитаний, і вдруге також так само відповідав; будучи ж запитаним в третій раз, бачачи, що йому як би не вірять, засмутився. Але як міг не вірити йому Той, Хто знав його серце? І тому, після цього Петро відповідав: Господи, ти все знаєш, ти знаєш, що тебе люблю! І каже йому Ісус всі три рази: Паси мої вівці (Йо 20, 15-17). Крім цього, триразове звертання Спасителя до Петра і триразове визнання Петрове перед своїм Господом мало ще особливу, благодійну для апостола, ціль. Той, кому дано було ключі Царства і право в’язати і розв’язувати, сам триразово зв’язав себе страхом і малодушністю (Мт 26, 69-75), і Господь триразово ж розв’язує його своїм зверненням і його ж визнанням міцної любови. А пасти словесне стадо Христове доручено всім апостолам та їх наступникам. Зважайте на самих себе й на все стадо, – взиває апостол Павло до пресвітерів церковних, – над яким Дух Святий поставив вас єпископами, щоб пасли Церкву Божу, що її він придбав кров’ю власною (Ді 20, 28); і апостол Петро до наставників: Пасіте довірене вам Боже стадо, доглядаючи за ним не примусово, а добровільно, по-Божому; не для лихого зиску, а доброхіть, і не як пануючі над вибраними, але бувши зразком для стада. І як з’явиться архипастир, отримаєте нев’янущий вінець слави (1 Пт 5, 2-4).

Чудово, що Христос, кажучи Петрові: Паси мої вівці, – не сказав: Паси свої вівці, – але паси, благий рабе, вівці Господні. Чи ж Христос розділився? Хіба Павло був розп’ятий за вас? Або хіба в Павлове ім’я ви христилися? (1 Кр 1, 13). Паси мої вівці. Бо вовки хижі, брехливі учителі і наймити, які не щадитимуть стада (Мт 7, 15, Ді 20, 29; 2 Пт 2, 1; Йо 10, 12), розкрадаючи чуже стадо і роблячи із здобичі як би власне надбання, думають, що вони пасуть своє стадо. Не такими мають бути добрі пастирі, пастирі Господні. Добрий пастир життя своє за овець покладе (Йо 10, 11), вручених йому самим Пастироначальником (1 Пт 5, 4). І апостол Петро, вірний своєму покликанню, поклав душу свою за словесне Христове стадо, запечатавши своє апостольство мученицькою смертю, що нині по всьому світу прославляється.

І апостол Павло, будучи перше Савлом, став з хижого вовка лагідним ягнятком; перше був ворогом Церкви, потім стає апостолом; перше її переслідувачем, потім проповідником. Отримавши від первосвящеників владу передавати взагалі всіх християн в кайданах на страту, і будучи вже в дорозі, дихаючи погрозою та вбивством на Господніх учнів (Ді 9, 1), жадав крові, але – Живий на Небесах посміявся з нього (Пс 2, 4 ). Коли він гонив і руйнувавтаким чином Церкву Божу (1 Кр 15, 9; Ді 8, 3), наближався до Дамаску, тоді Господь з Неба закликав до нього: Савле, Савле! Чого мене переслідуєш? – Я і тут, я і там, я всюди: тут моя голова; там моє тіло. Не дивуймося цьому; ми самі – члени Тіла Христового. Савле, Савле! Чого ти мене переслідуєш? Трудно тобі проти рожна бити ногою (Ді 9, 5; 26, 14). А Савло, тремтячи і жахаючись, закликав: Хто ти, Господи? Я – Ісус, – відповів йому Господь, – що його ти переслідуєш. І Савло раптово перемінюється. Що хочеш зі мною зробити? – вигукує. І був до нього голос: Встань же, та йди в місто, і тобі скажуть, що маєш робити(Ді 9, 6). Тут Господь посилає Ананію: Встань та йди на зустріч до чоловіка, на ім’я Савло, і хрести його, бо він для мене вибране знаряддя (посудина), щоб занести моє ім’я перед поган, царів, і синів Ізраїля (Ді 9, 11. 15. 18). Посудина ця повинна сповнитися моєю благодаттю. Ананія ж відповів: Господи, чув я від багатьох про того чоловіка, скільки він зла заподіяв твоїм святим в Єрусалимі. Та й тут він має владу від архиєреїв в’язати всіх, що прикликають твоє ім’я (Ді 9, 13. 14). Але Господь настійно велить Ананії: Іди, бо він для мене вибране знаряддя: Я бо йому покажу, скільки він має витерпіти за моє ім’я (9, 15. 16).

І дійсно Господь показав апостолові Павлові, що він повинен був перетерпіти за Його Ім’я. Він наставляв його в подвигах; не залишав в кайданах, оковах, темницях, в небезпеках на морі; сам співстраждав з ним в його стражданнях, сам провадив його до цього дня. В один день звершуємо пам’ять страждання обох цих апостолів, бо, хоч вони і постраждали в різні дні, але за духом і за близькістю своїх страждань вони творять одне. Петро передував, Павло ж незабаром за ним послідував, перше називався Савлом, а потім Павлом, перемінивши в своїй особі гордість в смиренність, як і саме його ім’я (Paulus), тобто «малий, деякий, менший», показує це. Що ж після цього апостол Павло? Запитайте його, він сам на це відповідає: Бо я, – говорить він, – найменший з апостолів, але я працював більше всіх їх, та не я, але благодать Божа, що зо мною (1 Кр 15, 9. 10). 

Отже, браття, святкуючи нині пам’ять святих апостолів Петра і Павла, згадуючи чесні їхні страждання, возлюбімо їхню істинну віру, святе життя, возлюбімо неповинність, їхнє страждання і чистоту ісповідання. Люблячи в них ці високі якості і наслідуючи їх великі подвиги, маючи їх за зразок (2 Сол 3, 9), і ми досягнемо того вічного блаженства, яке приготоване всім святим. Дорога нашого життя колись була важчою, тернистою, труднішою, але маючи навколо себе таку велику хмару свідків (Євр 12, 1), що пройшли по ній, стається нині вона для нас легшою, гладкішою і прохідною. Спершу пройшов по ній сам Засновник й Звершитель віри, Господь наш Ісус Христос (Євр 12, 2); за Ним пішли Його безстрашні Апостоли; потім мученики, отроки, жінки, діви і великий сонм свідків. Хто ж діяв в них і допомагав їм на цьому шляху? – Той, Хто сказав: Без мене ж ви нічого чинити не можете (Йо 15, 5).

12.07.2020