Єпископ Микола Сербський (Велімірович) – Різдво Христове (ІІ). Євангеліє про Небесний Хліб у соломі (Лк., 5 зач., 11:1-20).
У ті дні володів землею кесар Август. Його єдиноначальність на землі була образом Божої єдиноначальності в обох всесвітах: духовному і матеріальному. Багатоголовий змій влади, що від самого гріхопадіння отруював народи землі, залишився тільки з однією головою. Всі відомі народи і племена земні підкорювалися владі Августа безпосередньо чи опосередковано, чи лише сплачуючи йому свій податок, чи визнаючи римських богів і римських чиновників. Боротьба за владу на деякий час стихла, і єдиновладарювання світом було повністю в руках кесаря Августа. Над ним не було ні людини, ні бога. Бо і сам він був проголошений богом, і його зображенню люди приносили жертви: закланних тварин і пахощі. Від початку світу жодна смертна людина не досягала більшої могутності, ніж кесар Август, котрий, не маючи супротивників, володів цілим світом. І, воістину, з початку світу людина, створена живим Богом, не спускалася на таке дно ницості і відчаю, як тоді, коли стала обожнювати римського кесаря, людину з усіма немочами і слабкостями людськими, недовговічного, як верба, із шлунком, кишками, печінкою та нирками, які через кілька десятків років перетворяться на червивий сморід і бездиханний прах; врешті, людину, статуї котрої по всій імперії пережили його, його силу і його імперію.
У ті дні зовнішнього світу і внутрішнього відчаю народився Господь наш Ісус Христос, Спаситель роду людського і Оновитель всякого створіння. Чому Він не народився як син могутнішого кесаря, щоб відразу нав’язати всьому світові нову віру, за допомогою одного указу, без страждань і принижень, без крові і тернового вінця, без хреста і моторошного гробу? Повновладний кесар міг усе, і в якийсь із днів він міг звеліти, щоб усі ідоли в його імперії були зруйновані, щоб припинилося поклоніння хибним богам і встановилася віра в одного-єдиного Бога живого, Творця неба і землі. Чому треба було Господу Ісусові Христу народитися в невідомому народі, ізраїльському? І в невідомому селищі, Віфлеємі? І від невідомої Діви Марії? Хіба мудро було, щоб Спаситель світу народився в такому приниженні, жив, страждав, помер і воскрес, і лише через пів-віку після Його пришестя у світ велика римська імперія почула Його ім’я? Хіба Він не досяг би успіху швидше і легше, якби народився у столиці світу, в чудовому місті Римі, у палаці кесаря? І якби зірка східна засяяла над Римом? І якби ангели Божі заспівали пісню миру і пахощі над позолоченою покрівлею імператорського палацу, щоб їх почули найбільші вельможі світу цього і, почувши, тут же звернулися до Христа як Боголюдини і Спасителя? І якби Отрок Христос на Палатині навернув усіх синів вельможних до Свого Євангелія? Якби Він на Форумі римському виголосив Свою славну проповідь про блаженства і тим пом’якшив серця всіх громадян двохмільйонного міста Риму? Якби ухвала за ухвалою, ухвала за ухвалою, нова віра була б стверджена, і Царство Небесне на землі встановлене, і Христос воцарився б не на престолі якогось там царя пастушків Давида, а на престолі могутнього кесаря Августа?
Що сказати на це все? Говоримо, що все це – смішне безумство. Нехай простить нам Господь, що ми промовили всі ці безумні слова, але ми зробили це з наміром благим – для напоумлення тих, кому таке безумство може прийти в голову і у серце під час роздумів про Різдво Господа Ісуса Христа. Щоб знищити це безумство – що зробити не важче, ніж здмухнути попіл з розпеченого вугілля – ми відразу ж нагадаємо, що Бог сотворив першу людину з превеликої любові і істоту її заснував на двох принципах: на свободі і на смиренній покірності. Свобода полягала в тому, що людина могла користуватися цілим Раєм зі своєї волі, їсти з усілякого райського плоду і керувати тваринами на свій розсуд. Смиренна ж покірність Богові повинна була стати постійним регулятором людської свободи. Бо один Бог досконалий у свободі і не потребує жодного регулятора, оскільки Він не вміє і не може грішити. Смиренна покірність заповнювала у людині її недосконалість в мудрості і любові, так що вона з дарованою їй від Бога свободою і з вільною смиренною покірністю Богові була як творіння цілковито досконалою. Свою свободу Адам випробував в Раю на мільйонах створінь і речей – чи не було це доказом безконечної любові Божої? А свою смиренну покірність Адам повинен був випробувати за допомогою однієї-єдиної заповіді Божої і на одному-єдиному предметі в Раю, на дереві пізнання добра і зла. Чи не є це доказом безконечного Божого чоловіколюбства і поблажливості? Але як тільки Єва з Адамом наблизились до дерева випробування, вони згрішили: їх смиренність перетворилася на гординю, їх віра – у сумнів, а їх покірність – у неслухняність. І так досконале творіння Боже втратило рівновагу розуму, серця і волі, бо замислило зло і забажало зла; а тим самим воно відштовхнуло провідну руку Божу і впало у змертвілі обійми сатани. Тут – ключ і пояснення всіх подій в історії людства; і тут – ключ та пояснення того, чому Господь наш Ісус Христос не народився в Римі як син кесаря Августа і чому Він не нав’язав людям Свого спасенного учення через імператорські ухвали та силу. Коли дитина вирветься в матері з рук і впаде у безодню – яка мати, щоб спуститися в безодню і порятувати свою дитину, буде одягатися в шовки і споруджувати мармурові сходи?
Бог міг оточити дерево спокус у Раю полум’ям вогненним, так, що Адам і Єва ніколи не змогли б до нього приступити. Але де б тоді була свобода чудесного творіння Божого, людини, малого бога? Де – її відмінність від інших, невільних, творінь?
Так самісінько Бог міг зробити, щоб Спаситель народився у Римі, назвався сином кесаря і ухвалою (що означає – вогнем і мечем, як Мухамед) нав’язав людському роду нову віру. Але знову – де була б свобода чудесного творіння Божого, людини, малого бога.
Бог міг вибрати ще коротший шлях. Він міг і не посилати у світ Сина Свого Єдинородного, а лише відправити ціле військо Своїх святих ангелів, щоб вони засліпили людей блиском своїм і протрубили у всі кінці землі; і люди б у страху і трепеті впали на коліна, пізнали б Бога істинного і відкинули б похмуре ідолослужіння. Але знову – де б тоді була відрада свободи людської і відрада смиренної покірності Творцеві? Де – розумна душа людська? Де – любов і де – синівство?
Господь наш Ісус Христос повинен був ясно як білий день виявити чотири речі, які заблукала і запаморочена людина відкинула у забуття, а саме: синівське смирення покірності людини Богові; Батьківську любов Бога до людини; втрачену царську свободу людини; і, врешті, царську силу Божу.
Синівську смиренну покірність Господь наш Ісус Христос явив уже тим, що вирішив народитися як Людина у плоті, бо зневажена плоть людська була для Нього більш принизливою печерою, ніж печера віфлеємська. Крім цього, Він показав Свою смиренну покірність тим, хто народився у цілком скромному середовищі і злиденних умовах життя: в малопомітному народі, в ще менш відомому поселенні і від Матері, цілковито не відомої світові. Новому Адамові належало вилікувати старого Адама від непослуху і гордості. Ліки полягали в покірності і смиренні. Тому Господь явився людям не з гордого Риму, а з Вифлеєму, і не з самообожнюваного дому Августа, але з покаянного і смиренного дому Давидового.
Батьківську любов Бога до людини Господь наш Ісус Христос показав, страждаючи з людьми і за людей. Як би міг Господь явити любов Божу через таке страждання, якби Він народився у Римі, в імператорському палаці? Хто управляє і править за допомогою ухвал, той вважає страждання приниженням.
Царственну свободу людини над природою, над своєю тілесною і душевною природою, як і над усією фізичною природою, що оточує, Господь наш Ісус Христос показав Своїм терплячим постом, Своєю неустрашимістю перед усіма життєвими загрозами і скорботами – і Своїми Божественними чудесами, котрі виявляли його повну владу над природою.
Царственну могутність Бога над життям і смертю Господь наш Ісус Христос особливо явив Своїм славним і самобутнім Воскресінням з гробу.
Якби Він народився у Римі як син кесаря Августа, хто б повірив у Його піст, у Його чудеса, у Його Воскресіння? Хіба не сказали б люди, що все це оголошено, розголошено і роздуто з допомогою широкої агітації та імператорських багатств?
І, нарешті, треба сказати: і смирення Cина Божого має межу. Ця межа прокладена гріхом. Через таку нечистоту, духовну, моральну і тілесну, якою був Рим і палац кесаря у Римі, Бог не міг зійти у світ. Той, Кому належало очистити людство від нечистоти гріховної, повинен був народитися у чистоті, непорочності та безгрішності.
Отже, з цього зрозуміло, що премудрість Божа, явлена при Народженні Спасителя, а саме при виборі народу, роду, місця і Матері, настільки ж невимовно велика, як і премудрість Божа при першому створенні світу. Усе, що Бог робить, Він робить не як чарівник, а як Домобудівник. Він повільно створює, але створює на твердій основі. Він сіє і очікує, поки земля дасть зелень, потім колос і, нарешті, повне зерно у колосі. Він терпляче зносить тисячі тимчасових поразок, щоб прийти до однієї вічної перемоги.
У ті дні вийшов від кесаря Августа наказ зробити перепис по всій землі. І кожен повинен був піти у своє місто записатися. Яка гординя володаря світу! І яке приниження людей! Все, що сатана використовує для приниження Божого, повертається по премудрості Помислителя до його власного приниження, до слави Божої і на користь Домобудівництва спасіння людського. Одноосібною владою кесаря над світом сатана намагався принизити Бога, але Бог застосував цю одноосібну владу для відновлення миру на землі у той час, коли Цар світу повинен був з’явитися перед родом людським. Загальним переписом населення сатана хотів явити рабство усіх людей одній богоуподібненій людині, та Бог використав перепис цей, щоб здійснилося пророцтво про Народження Спасителя у Віфлеємі (пор. з блж. Феофілактом).
Пішов також і Йосиф з Галілеї, з міста Назарета до Іудеї, до міста Давида, названого Віфлеємом, тому що він був з дому і роду Давидового, записатися з Марією, зарученою йому дружиною, яка була вагітна. Від Назарету до Віфлеєма майже цілих три дні пішого шляху. Та оскільки Пресвята Діва була вагітна, можна припустити, що Божественне сімейство провело у дорозі й більше часу, доки не прибуло до міста Давидового. Який виснажливий і болісний шлях! Спочатку йти по широкій та одноманітній рівнині Галілейській, потім підійматися і опускатися по горах Самарійських, потім повільно і обережно крокувати по каменистій і сухій Іудеї. Якщо у такій довгій дорозі разом з втомою і не відчувати голоду, то відомо, що не можна не відчути й спраги. На цьому шляху всього три криниці! А можна собі уявити, яка юрба людей чекала і штовхалася біля кожної з них під час всесвітнього перепису! Та покірний і смиренний Господь приходить у світ на тернистий шлях і стає на нього ще у лоні Матері Своєї. Велить кесар, щоб усі його піддані записалися, - і Той, Кому серафими за підданих, слухняно йде записатися як підданий тлінного кесаря земного. Перш, ніж Він сказав Своєму Предтечі Іоанну: належить нам виконати усяку правду (Мф.3:15), - Він вже й ділом показав це, будучи ще у лоні Матері Своєї. І перш, ніж Він виголосив людям повчання: віддавайте кесареве кесарю (Лк.20:25), - Він буквально виконав його ще до свого виходу з лона Матері Своєї.
Славний Євангелист Лука, навчений і від світської мудрості, і від Духа Святого, з особливою ретельністю підкреслює факт надприродного зачаття Пресвятої Діви. До усіх, кого можуть мучити сумніви у цьому, Євангелист Лука вчасно з’являється як помічник їх совісті. Святий Лука був лікарем; спочатку лікарем тілесним, фізичним, а згодом – лікарем духовним. Як вчений лікар-практик, лікар тілесний, він повинен був знати, що можливе у світі тілесному. Та він був настільки ж сміливий, наскільки й завбачливий, щоб констатувати та письмово засвідчити небувалу подію, під час якої вища духовна сила втрутилась у закони фізичні, і життя зародилося винятковим, нетілесним чином. Таке свідчення лікаря дійсно має неоціненне значення. На Непорочному зачатті Марії святий Лука зупиняється більше, ніж інші Євангелисти. Спочатку він довго описує нам розмову архангела Гавриїла з Пресвятою Дівою (Лк.1:26-38). Тепер він повідомляє нам, що Йосиф пішов до Віфлеєма, щоб записатися з Марією, обрученою з ним дружиною, яка була вже вагітна. Кажучи про походження Господа Ісуса Христа, він розповідає нам: Ісус, починаючи Своє служіння, був років тридцяти, і був, як думали, син Йосифа, Ілії (Лк.3:23). Тобто, як думали люди, насправді ж Він був не син Йосифа, але Син Божий. Воістину, дивовижне і чоловіколюбне Провидіння Господнє! Заради Домобудівництва спасіння людського Воно навертає гонителя Християнства Савла у найбільш ревного захисника Християнства Павла, тілесного лікаря Луку – у найбільшого в світі свідка події духовної.
І хоча Йосиф – з коліна Давидового, а Давид – з міста Вифлеєма, ані у Давида, ані у Йосифа, його останнього нащадка, нема у Вифлеємі жодного родича. Йосиф приходить до Вифлеєма, свого міста по історії і по духу, але не більше. Нема жодного родича, який би його прийняв; нема жодного друга, який би проявив гостинність. Не було для них місця в гостинниці. Приватні будинки – чужі будинки, у яких чужі люди приймають своїх рідних і друзів. Туди-сюди, ніде не було місця, окрім як в одній печері, у яку пастухи заганяють свої отари!
В Іудеї повно таких печер. Тут печери пророків: печера Манассії, печера преподобного Савви Освяченого, печера святого Харитона Великого, печера святих братів Хозевітів, печери над Мертвим морем, у яких Давид переховувався від Саула, печери під Горою Спокус. А крім цих та інших печер, заради слави вифлиємського вертепа осяяних славою святих, існують й інші численні печери, у які бедуїни-пастухи й сьогодні заганяють свою худобу, у чому може пересвідчитися кожен мандруючий по Святій Землі.
І народила Сина Свого Первістка, і спеленала Його, і поклала Його у ясла. І тут, як і у Євангелії від Святого Матфея, слід виокремити слово Первістка від попереднього слова Свого. Адже мова йде не про первістка Пресвятої Діви, але про Божественного Первістка, Єдинородного Сина Божого, Котрий у новому творінні є першородним між багатьма браттями (Рим.8:29). Таємничий Первісток у Царстві Триєдиному у вічності та історичний Первісток у Церкві Божій, у видимому і невидимому Царстві Божому.
І спеленала Його, і поклала Його у ясла. Краще чиста солома, ніж брудний шовк. Наскільки ж ясла безгрішніші за палац кесаря, а овеча печера – за Рим, столицю всесвітньої імперії! Нехай любе Немовля лежить у печері і яслах! Воли та вівці не знають гріха, та й пастухи знають про нього менше, ніж інші люди. Господу Ісусу Христу світло там, де безгрішно, і тепло там, де від гріха не холоне у грудях. Хто знає, скільки разів молодий син Ієссеїв, Давид, заходив до цієї печери! Звідси він пішов на битву з Голіафом і убив його, озброєного до зубів, одним камінцем з пращі. У печері цій нині лежить Немовля, за людськими законами – з роду того самого пастиря Давида. І Він піде проти страшного голіафа, проти сатани, який царює у Єрусалимі в особі голіафа-Ірода, а у Римі – в особі голіафа-Августа, а в усьому світі – у вигляді голіафа-гріха, і найвеличнішого з величних голіафів – смерті. Усе військо сатанинське озброєне до зубів; і засміється воно, коли побачить Ісуса, що йде проти нього зі зброєю, на вигляд жалюгідною, - як перший Голіаф сміявся над Давидом і його пращею з камінцем. Ісусова переможна зброя буде ще м’якша за камінець. Вона буде з дерева – дерев’яний Хрест.
Стояла ніч і нічна тиша. Втомлені мандрівники, піддані кесаря, відпочивали і міцним сном відновлювали свої сили. Не спали лише пастухи, які тримали нічну варту біля отари своєї. Вифлеємська печера тоді повинна була знаходитися за містом, інакше неможливо було б пастухам з тої країни користуватися нею. Та згодом, коли ця славна печера стала найбільш визначним місцем Вифлеєма, вона була вже оточена містом. На відстані півгодини ходу вниз під гору від Вифлеєму і сьогодні є село, яке називається «Пастухи», або «Пастирі». За переказами, тут, на цьому місці, пастухи стерегли отару свою. Що вони були віддалені від печери і від Вифлеєму, видно з їх рішення після появи ангелів: підемо до Вифлеєма і подивимося, що там сталося, про що сповістив нам Господь.
І от на цьому місці, як свідчить істинний переказ, постав перед пастухами, які стерегли отару, ангел Господній, і слава Господня осяяла їх; і злякалися страхом великим. Прекрасна слава Господня, що осяває і ангелів, і праведників! І у смертному тілі деякі й раніше сподоблювалися бачити світло слави Божої. Так пророк Ієзекіїл говорить про власне видіння: А над куполом, який над головами їх, було схоже на престол на вигляд ніби з каменя сапфіру; а над подобою престолу була ніби подоба людини угорі на ньому. І бачив я ніби палаючий метал, наче вид вогню всередині у нього навкруги; від вигляду чересл його і вище і від вигляду чересл його і нижче я бачив ніби якийсь вогонь, і сяйво було навколо нього. Як виглядає веселка на хмарах під час дощу, так виглядало це сяйво навкруги (Ієз. 1:26-28). Та ангел з того небесного вогню заспокоїв пастухів словами: не бійтеся; я сповіщаю вам велику радість, яка буде усім людям: бо нині народився вам у місті Давидовім Спаситель, Який є Христос Господь; і от вам знак: ви знайдете Немовля у пеленах, яке лежить у яслах. При Новому Творінні ангели виступають як аванпост Творця. Ангел спочатку явився Пресвятій Діві Марії, потім праведному Йосифові, тепер пастухам, а потім явиться і волхвам зі Сходу, відповідно до чистоти і потреб Домобудівництва. Пресвяту Діву могутній архангел вітає словами – радуйся, Благодатна! Пастухам він також говорить: я сповіщаю вам велику радість. Коли волхви побачили зірку над печерою, вони зраділи радістю вельми великою. Христос по суті є радість невимовна. Він приходить до в’язнів у темницю, щоб їх звільнити, - чи може бути більша радість для тих, хто пізнав Його? І ті, хто сповіщає про Його пришестя, пришестя Друга і Визволителя, чи можуть сказати про рідкісного Відвідувача темниці більшу правду, ніж те, що Він є радість, і що гряде радість, і що прийшла радість?
І як тільки вимовив це ангел Господній, раптом з’явилось з ним багаточисельне воїнство небесне, славлячи Бога. Лиш Господь Бог у красі більш досконалий за ангелів. Лиш Його голос більш милозвучний і животворний за голос ангельський. Великий Ісайя чув цей надзвичайно милий голос ангельський, що закликав: Свят, Свят, Свят Господь Саваоф! Вся земля сповнена слави Його (Іс.6:3)! А найбільший таємноспоглядач Нового Заповіту, святий Євангелист Іоанн, пише про своє видіння ангелів: І я бачив, і чув голос багатьох Ангелів навколо престолу, і тварин, і старців, і число їх було тьми тем і тисячі тисяч (Одкр.5:11).
Така велична слава небесна відкрилась і простодушним пастухами вифлеємським. До того цю славу могли бачити лише окремі обранці, і це перший випадок, коли Священне Писання розповідає, що ціла група смертних людей бачила і чула бессмертне воїнство ангельське. Це знаменує, що з пришестям на землю Христа небо навстіж відкривається для усіх людей, хто з чистим серцем прагне неба.
Але ця поява ангелів принесла й іншу звістку, до того невідому людям і не повідомлену у Священному Писанні. Це – нова пісня, яку співають ангели. Великий Ісайя чув як ангели співають: Свят, Свят, Свят Господь Саваоф! Ця пісня – пісня виключно хвали Богу. Та нині ангели співають перед пастухами пісню нову, яку можна було б назвати програмним гімном спасіння. Ця нова пісня гласить: слава у вишніх Богу, і на землі мир, в людях благовоління!
Коли люди перш за все і в радості сердечній славлять у вишніх Бога (а не якогось людського на землі в нижніх), тоді наслідком цього буває на землі мир, а наслідком того й іншого – у людях благовоління. Господь Ісус Христос і прийшов на землю для того, щоб вся земля воздала славу у вишніх Богу і через те встановився на землі мир і в людях благовоління. Я Господь, і нема іншого. Я, що світло формую та темність творю, чиню мир і недолю творю, Я Господь, Який робить це все! (Іс.45:6-7). Доки праотець Адам безперервно серцем і вустами оспівував славу Богові над собою, доти земля його істоти була у мирі, тобто, його тіло не розпинали ніякі похоті і пристрасті, але воно перебувало у довершеній гармонії з душею і духом; і доки він був сповнений благовоління, тобто, любові як до свого Творця, так і до всіх творінь Божих, що оточували його. А коли він згрішив, серце його стиснулося від страху, вуста його заніміли від жаху, немирність наповнила всю його істоту; і зла воля виросла в ньому швидко, наче уві сні, зла воля по відношенні і до Бога, і до дружини своєї, і до всіх інших творінь в Раю, і до себе самого. Тоді він відчув себе голим і почав ховатися від лиця Божого. Від Адамового гріха і до Христа лише окремі праведники: Авель, Енох, Ной, Авраам, Ісаак, Яків та інші, вміли і могли славити у вишніх Бога, мати на землі тіла свого мир і в людях благовоління. Решта людей були вічно розділені в прославлені різних в нижніх, на землі, богів, у прославлені різних фантазій чи ідолів, або самих себе, обожнених. І настала боротьба і сварка серед людей: яке божество слід славити? Непрославлення істинного Бога і прославлення хибних, вигаданих богів призвело до відсутності на землі, на всій землі, миру; а від усього цього зародилася в людях зла воля, що перетворила життя людське у вавилонське змішання і пекельне полум’я.
При Новому Творінні слід відновити ці три речі, які робили Адама в Раю щасливим. Тому при Різдві Нового Адама, Господа нашого Ісуса Христа, ангельське воїнство співає програмний гімн спасіння: слава во вишніх Богу, і на землі мир, в людях благовоління!
Тому всі апостоли в посланнях своїх підносять славу і подяку во вишніх Богові, а апостол Павло вигукує: Бо Він є мир наш (Еф.2:14). І всі угодники Божі, з самого початку, вчать нас, що благі справи цінуються не за кількістю дарів, а за благоволінням. «Бо для Бога не існує жертви багатшої, ніж благовоління», - глаголить святитель Григорій Двоєслов (Бесіди на Євангеліє, книга І, бесіда V).
Після цієї події, єдиної в історії людській і гідної лише Господа і Спаса нашого, ангели сховалися з очей людський, залишивши пастухів у радісному здивуванні.
Підемо у Вифлеєм, - сказали один одному пастухи, - і подивимось, що там трапилось, про що звістив нам Господь. Чому вони говорять не «ангел», але Господь? Тому що ангел Божий постав перед ними у такій величі, сяйві і благодаті, що розум людський і Самого Господа Вседержителя не міг би уявити ні у більшій величі, ні в яскравішому сяйві, ні в благодаті прекраснішій. А, крім цього, у Священному Писанні багато разів ангела Божого називають Господом. Це відбувається через те, що справжні ізраїльтяни були строгими у вірі в Єдиного Бога, так що все, про що дізнавалися від ангелів, вважали таким, що сходить від Самого Бога.
І подивімося, що там трапилося, про що звістив нам Господь. Пастухи не кажуть: «І подивімося, чи трапилось там це». У них нема найменшого сумніву, що повинно було відбутися те, що їм відкрив Господь у такій славі. Їх прості серця взагалі мало знайомі з сумнівом. Сумнів найбільше гніздиться в серцях, нечистих від гріхів і пристрастей.
І, поспішивши, прийшли і знайшли Марію та Йосипа, і Немовля, що лежало в яслах. Можна собі уявити, як швидко повинні були бігти пастухи в гору, у напрямку Віфлеєму! Радість окрилила їх. І незабаром вони вже були у товаристві святого сімейства. В печері, де вони тримали свої отари, знайшов Собі пристановище Той, Кому весь всесвіт тісний; в яслах, куди вони клали їжу для своїх овець, лежав у пеленах Небесний Хліб. (Віфлеєм, чи, по-єврейськи, Bethlehem, означає дім хліба. Таємний зміст назви відкривається Народженням у цьому місці Господа нашого Ісуса Христа, Небесного Хліба, Котрий життям насичує все живе). Залишки пережованої вівцями соломи слугували постіллю Тому, Хто від створення першого світу воссідав на полум’яних херувимах. Євангелист говорить: і знайшли Марію і Йосипа. Зазвичай, завжди спочатку згадується батько, а потім – матір; і донині так, тим паче у ті часи, коли жінка вважалася по відношенню до чоловіка істотою другорядною. Однак Євангелист згадує спочатку Марію, всупереч звичаєві всіх часів. Він робить це навмисне, щоб виділити Богоматір як єдиного Ісусового Родителя на землі. Бо Йосип – не чоловік Марії, а лише помічник Її і захисник.
Побачивши ж, розповіли про те, що було їм повідано про Це Немовля. І всі, хто слухали, дивувалися тому, що розповідали їм пастухи. Воістину, пастухам і було що повідати. Очі їх бачили те, що мало які смертні очі бачать на землі, і вуха їх чули те, що мало чиї смертні вуха чують. І всі, хто слухав, дивувалися. Отже, це відноситься не лише до Марії і Йосипа, інакше не було б сказане все, але й ще до кількох інших, що знаходилися поблизу печери у Віфлеємі, котрим з Промислу Божого пастухи відкрили цю пречудесну тайну небесну.
А про Пресвяту Марію Євангелист Лука глаголить: А Марія зберігала всі слова ці, складаючи у серці Своєму. Євангелист безмежно уважний до Благодатної Діви. Він постійно стежить за серцем Її і відзначає враження цього найніжнішого серця, обвінчаного лише з Духом Божим. Вона слухала всі слова, котрі небо і земля говорили про Сина Її, і складала їх у серці Своєму. Прийде час, коли Вона відкриє вуста Свої, і винесе багатства із скарбниці серця Свого, і повідає про всі тайни, від котрих навчаться і Євангелисти, і апостоли. Прийде час, коли Вона буде апостолом для апостолів і Євангелистом для Єванеглистів. Це буде після прославлення Сина Її. Коли Первенець зламає гробову печатку і воскресне, тоді апостоли ще раз запитають один одного: «Хто Він?» Кого спитати їм про це? Її, Її Одну на землі. І тоді Вона повідає їм всі слова, у серці збережені, як слова архангела в Назареті, так і слова пастухів у Вифлеємі, так і багато, багато інших слів і таїн, котрі лиш Вона могла дізнатися з найближчого доторку до Учителя апостолів.
Отже, Господь наш Ісус Христос народився не в Римі в імператорському палаці, щоб за допомогою сили і зброї стати владарем світу; але серед пастухів, щоб тим позначити основний характер Свого миролюбного суспільного служіння. Як пастир милує овець своїх і піклується про них, так і Він буде милувати всіх людей і піклуватися про них. І як пастир турбується про одну хвору чи загублену вівцю більше, ніж про дев’яносто дев’ять здорових і не загублених, так і Він буде більше турбуватися про грішника, ніж про праведника, тобто, більше про людей, ніж про ангелів. І як пастир знає всіляку вівцю свою, і всяка вівця знає пастиря свого, так буде і з Ним, Архіпастирем, і Його словесною, людською паствою. І як пастирі ревно утримують нічну сторожу біля отари своєї, коли всі люди мирно сплять, так і Він, Пастир Добріший, буде проводити багато і багато ночей, повних жаху і спокус, витримуючи сторожу біля отари словесної і молячись за неї у смиренній покірності Отцю Своєму Небесному.
Всяка подія в Його житті становить собою ціле Євангеліє. І тоді, коли Він щойно народився і не міг ще вуст Своїх відкрити, щоб виголосити слово, Він самим способом, місцем і середовищем Свого Різдва дав людству ціле Євангеліє.
Він не міг народитися у царському палаці, бо у Нього й не було завдання стати царем земним та володіти землею. Царство Його не від світу цього, моторошного, як хмара, і минущого, як сон. Він не міг народитися як син царя земного, бо Його засобами не могли бути вогонь і меч, указ і сила; засоби Його – ласкаве лікування хворих і поступове повернення їх на стежину здоров’я. Події Його життя не суперечать Його вченню, навпаки: вони підтверджують слова Його. Його життя разом з Його словами складають Його вчення, Його спасительне Євангеліє.
Настільки премудре все, що було з Ним при Його пришесті у цей світ, що мова людська не може цього виразити. Тому смиренно і слухняно поклонімося Божій Премудрості, що не лише задовольняє наш людський розум, але й наповнює серця наші радістю; і, переповнившись радістю, повторімо ангельську пісню: слава во вишніх Богу, і на землі мир, в людях благовоління! Слава Сину Єдинородному, на небесах і на землі, на херувимському престолі на небесах і в вифлеємській соломі на землі, з Отцем і Святим Духом – Тройці Єдиносущній і Нероздільній, нині і прісно, у всі часи і во віки віків. Амінь.
07.01.2024