Єпископ Микола Сербський (Велімірович) – Євангеліє про Подателя води живої і жінку-самарянку (Неділя п'ята після Пасхи).
Як лине той олень до водних потоків, так лине до Тебе, о Боже, душа моя, душа моя спрагнена Бога, Бога Живого! Коли я прийду й появлюсь перед Божим лицем (Пс. 41:2,3)? Це не вигук якогось бідняка чи простака, у котрого не було можливості напоїти свою душу мудрістю людською, мирськими знаннями і вміннями, філософією і мистецтвом, дослідженням тонких ниток, з яких зіткане життя людини і життя природи. Ні, це натхненно і з болем вигукує цар, багатий багатством мирським, з геніальним розумом, винятково співчутливим серцем, сильною і діяльною волею. Напоївши душу свою всім тим, чого невільна душе бажає у світі цьому, цар Давид раптово відчув: його духовна спрага не лише не втамована, але й посилилась до такої міри, що й весь цей матеріальний всесвіт не міг би її втамувати. Тоді він відчув себе у світі цьому як у землі пустельній і вимученій без води (Пс.62:2) і вигукнув до Бога як Єдиного Джерела безсмертного пиття, бажаного для розумної душі, що прокинулася: спрагла душа моя Бога Кріпкого, Живого.
Не треба доводити ні того, що тілесна їжа не може наситити душу людську, ні того, що тілесне питво не може її напоїти. Але навіть весь той дух життя, котрий сяє в усіх творіннях, оживляючи і гармонізуючи їх, не здатен наситити і напоїти душу.
Тіло приймає безпосередньо ту їжу, що, по-суті, тотожна тілові. Тіло – від землі, і їжа для тіла – від землі. Тому-то тіло у світі цьому і почуває себе вдома, серед своїх. Але душа мучиться, терзається і мучиться, гидує і протестує проти того, що змушена приймати їжу опосередковано, і при тому їжу, не тотожну їй, а лише схожу з нею. Тому-то душа у світі цьому почуває себе на чужині серед чужих.
Те, що душа у земному світі почуває себе як незадоволений подорожній на чужині і ніщо в світі цьому не може її до кінця наситити і напоїти, доводить її безсмертя і її природну належність до світу безсмертного. І якщо б душа могла виплеснути в себе увесь всесвіт, ніби чашу води, її спрага не лише не зменшилась би, але, найімовірніше, ще й збільшилася б. Бо тоді для неї не залишилося б жодної оманливої надії, що за наступним пагорбом вона зустріне якесь несподіване джерело пиття.
Душа людська – жива, жива і завжди спрагла життя; і ніщо не може напоїти її, крім життя, сущого і безпосереднього життя. А суще і безпосереднє життя можливе лише в Богові, в Богові живому. Спрагла душа моя Бога Кріпкого, Живого. Це не пісня, а сухий факт, сухий, як горло спраглого лева, що ричить в пустелі, і птахи в оазі можуть вважати цей рик піснею – однак для лева це не пісня, а стогін і зойк. Спрагла душа моя Бога Кріпкого, Живого. Це говорить не поет, а подорожній, втомлений спрагою у землі пустельній, і непрохідній, і безводній; це говорить не співак, а один з найдосвідченіших і вправних дослідників і знавців душі людської у світовій історії.
Людино, якщо ти коли-небудь подумаєш, що фізична їжа і фізичне питво можуть нагодувати і напоїти душу твою, значить, ти стоїш на одній сходинці з худобою домашньою і звірами лісовими. Якщо ти переступила через цю сходинку і сподіваєшся, що душу твою можуть нагодувати і напоїти мудрість людська і краса світу цього, отже, ти стоїш на сходинці напівдосвідчених і напівзрілих. Як та перша думка безумна, так і ця друга надія безплідна. Бо на цій другій сходинці ти приймаєш гарчання і стогін спраглого світу за пісню і веселощі, намагаючись за допомогою чужої спраги втамувати свою. Якщо ж ти переступила і цю другу сходинку і відчула спрагу невимовну, яку не може втамувати жодна мирська калюжа, яку не може втамувати і весь океан всесвіту, тоді ти справді досвідчена і зріла людина, істинна людина. Тільки на цій сходинці невтамованої Давидової спраги душевної ти збагнеш сьогоднішнє Євангельське читання у повному його сенсі.
У ті часи приходить Ісус у місто Самарійське, зване Сихар, поблизу ділянки землі, що дана Яковом синові своєму Йосипу. Від гори Самарі вся область між Іудеєю і Галилеєю отримала назву «Самарія». Шлях, що веде з Єрусалиму в Галилею донині проходить через Сихар. Сихар, який тепер називають Аскар, знаходиться поблизу Сихема, що у наш час носить ім’я Наблус. Тут була і частина поля, куплена Яковом у синів Еммора; Яків поставив там жертовник і закликав ім’я Господа Бога Ізраїлевого (Бут.33:19-20). Цю землю Яків згодом залишив сину своєму Йосипу, котрий пізніше був на ній похований (Нав.24:32). Зазвичай місто надає значення сусідньому селу, однак, тут інший випадок: село, дане Яковом Йосипові, було більш знаменитим, ніж місто Сихар, чому Євангелист і визначає розташування міста через село: Прийшов у місто Самарійське, зване Сихар, поблизу села, даного Яковом Йосипові, сину своєму.
Там був колодязь Якова. Ісус, втомившись у дорозі, сів біля колодязя. Було близько шостої години. Чи тому, що праотець Яків зі своєю худобою проживав біля цього колодязя, чи тому що він сам його викопав і облаштував, але колодязь цей називався його іменем. Втомившись від безводного шляху з Єрусалима в гору, Господь сів біля цього колодязя відпочити. Шоста година за східним обчисленням означає полудень. Таким чином, втомлений Господь прибув у це місце під час найсильнішої полуденної спеки. Він втомився від дороги заради нашого спасіння, як пізніше заради нашого спасіння пролив Свою кров на Хресті і перетерпів рани і страждання. Але чому Він не ходив у прохолодний нічний час? Ніч слугувала Йому для молитви. Втім, ніч взагалі не час для мандрів. А якби, скажімо, у цьому випадку Він ходив вночі, то, на жаль, Євангеліє було б коротшим на одну знаменну подію і на одне вельми повчальне і спасенне одкровення. Він ходив вдень, пішки, через узгір’я, у спеку, обтяжуючи себе і відчуваючи спрагу, бо поспішав кожну мить Свого земного часу, і вдень і вночі, використовувати для нашого блага, для нашого спасіння.
Приходить жінка з Самарії набрати води. Ісус говорить до неї: дай мені пити. Те, що жінка була з Самарії, підкреслюється навмисне, оскільки іудеї вважали самарян язичниками. Дай мені пити, - говорить до неї Господь. Він втомився від дороги і був спраглий, з чого зрозуміло: тіло Його було справжнім тілом людським, а не примарним, як вчили деякі єретики. Як тіло Його проливало сльози від жалю над людьми, як воно страждало від болю на Хресті, так воно відчувало і потребу у їжі і питті. Правда, Він міг Своєю волею перемогти і усунути цю потребу Своєю Божественною силою на тривалий час, навіть і на весь час Свого земного життя, але яким чином Він би у такому випадку пізнався як істинна Людина, як би у всьому уподобився братам, і як міг би тоді людей називати братами (Є.2:11-17)? Як би Він навчив нас терпляче переносити страждання, якби Сам їх не переніс? І, нарешті, хіба Його остання перемога мала б те сяйво, яке нас усіх зміцнює і просвітлює в життєвих скорботах, якби Він Сам не пройшов через усі ці скорботи, і при тому – у найвищій мірі? Хто-небудь скаже: хіба Той, Хто міг помножити хліби, ходити по воді, як по суші, не міг на цьому довгому шляху одним могутнім словом – та що там, однією думкою – відкрити джерело води у камені чи піску і втамувати Свою спрагу? Справді, Він міг це зробити. Ось, це і сотворив Мойсей у пустелі; це сотворили в ім’я Його протягом історії Його Церкви багато святих; так як же Він не міг цього? Ні, Він міг – однак не хотів. Він не сотворив жодного чуда заради Себе Самого – щоб себе нагодувати, напоїти чи одягнути. Всі Його чудеса були чудесами заради людей. В Його житті немає навіть натяку самолюбства. Навіть коли Він ще Немовлям тікав від меча Іродового, Він робив це не заради Себе, але заради людей, бо не прийшов ще час; коли ж Він завершив Своє діло серед людей, тоді Він не тікав від смерті, але йшов їй назустріч. Безкінечне чоловіколюбство, невід’ємне від безконечної мудрості, надихало і живило усі слова, вчинки і події у житті Господа нашого Ісуса Христа на землі. Дай мені пити. Це Творець просить у Свого творіння. Слова ці дзвенять крізь двадцять століть; бо слова ці Він сказав не лише жінці-самарянці, але усім поколінням людей до кінця віку. Дай мені пити, - і сьогодні говорить Він кожному з нас. Не тому Він – Хто сотворив воду і Вилив моря та океани, ріки і джерела – говорить це, бо спраглий води; але тому, що спраглий нашої доброї волі і любові. Коли ми даємо Йому, то не даємо йому нічого свого, а, знову ж, Його. Всяка чаша води на землі – Його, бо Він її сотворив; і всяку чашу холодної води, що ми подаємо одному з Його братів менших, Він оплатив Своєю дорогоцінною кров’ю. І все-таки, в безприкладному смиренні Своєму Він не вимагає у жінки води як Творець у творіння, але просить, як просила б людина у людини. Щоб виявити цим Своє смирення. Щоб засвідчити цим істинність Свого людського єства, обмеженого і потребуючого. Нарешті, щоб навчити нас люб’язності і милосердя. Людина має право просити в іншої людини; і людина має обов’язок бути люб’язною і милосердною по відношенню до іншої людини.
Бо учні Його відлучились в місто купити їжі. Отже, Господь не лише був втомлений і спраглий, але й зголоднів, як і Його учні. Ще один доказ Його істинно людської природи і Його мудрого утримання від чуда там, де чудо не слугує спільній справі спасіння. Євангелист згадує про відсутність учнів, щоб пояснити, чому Христос просив води у жінки. Бо якби тут були учні, то вони зачерпнули б води, і жінка залишилась би незгаданою. Звичайно, Провидінню було завгодно, щоб обставини склалися таким чином; на повчання нам, щоб і ми, побачивши свого ворога в біді чи труднощах, допомогли йому. І якщо наш народ ворогує з сусіднім народом, ми як люди не сміємо переносити цю ворожнечу на кожну людину з цього народу, але в конкретному випадку повинні допомогти будь-кому, хто потребує, незалежно від того, чи належить він до нашого народу, чи ні.
Жінка Самарянська говорить Йому: як Ти, бувши Іудеєм, просиш пити у мене, Самарянки? Бо Іудеї з Самарянами не спілкуються. Ця самарянка дотримувалася прийнятої на той час точки зору, що людина повинна ненавидіти не лише ворожий народ, але й кожного окремого представника цього народу. У притчі про милосердного Самарянина Господь підкреслював ненависть іудеїв до самарян, а в цьому випадку стає очевидною ненависть самарян до іудеїв. Щоб зруйнувати стіни ненависті між народами, треба спочатку зруйнувати стіну ненависті між людьми. Це єдиний розумний метод лікування роду людського від важкої хвороби взаємної ненависті.
Ісус сказав їй у відповідь: якби ти знала дар Божий, і Хто говорить тобі: дай Мені пити, то ти сама попросила б у Нього, і Він дав би тобі води живої. Дар Божий можна розуміти у матеріальному і в духовному сенсі. У матеріальному сенсі під даром Божим слід розуміти все, що Бог з милості Своєї сотворив і дав людині в користування для її користі. Якби ти, жінко, знала, що вода ця не самарянська і не іудейська, але Божа; і що воду цю Бог при сотворінні призначав не для самарян і не для іудеїв, але для людей; ти б зі страхом зачерпнула її як дар Божий і напоїла б спраглу людину – з іще більшим страхом – як творіння Боже. Бо весь цей світ є даром Божим людині, людина ж – дар Божий світові. А в духовному сенсі під даром Божим слід розуміти Самого Господа нашого Ісуса Христа. Подарувавши весь видимий світ цей людині, Чоловіколюбний Господь дарує йому і Самого Себе. Якби ти, жінко, знала, який дорогоцінний Дар послав Бог і іудеям, і самарянам, і всім іншим народам без винятку, затріпотіла б твоя душа, ти заплакала б від радості, ти заніміла б від здивування і не відважилась би подумати про взаємне озлоблення і ворожнечу між іудеями та самарянами. А якби тобі була відкрита вся сокровенна тайна Того, Хто говорить з тобою і в Кому ти, судячи по плоті, бачиш звичайну людину, а судячи з мови і одягу, - іудея, то ти сама просила б у Нього, і Він дав би тобі води живої. Під водою живою Господь розуміє благодатну і животворчу силу Духа Святого, яку Він обіцяв вірним. Хто вірує в Мене, як каже Писання, то ріки живої води потечуть із утроби його. Це ж сказав Він про Духа, що мали прийняти Його, хто ввірував у Нього. (Ін. 7:38,39). Не розуміючи нічого з усього цього, жінка заперечила Йому:
Пане! І зачерпнути тобі нічим, а колодязь глибокий; звідки ж у тебе вода жива? Невже Ти більший від отця нашого Якова, котрий дав нам цей колодязь і сам з нього пив, і діти його, і худоба його? Слуги у Тебе нема, посудини нема, а колодязь глибокий, як же Тобі зачерпнути води живої? Перевтілений Господь здавався жінці звичайною безпорадною людиною. Водою живою тоді, як і нині, називалась вода джерельна, на відміну від дощової, зібраної в колодязях і сховищах. Але живою називалася і колодязна вода, якщо вона джерельна, і при цьому тільки вода на самому дні колодязя, де знаходиться джерело води. Але тут же їй в голову приходить і інша думка, що змушує її задати питання: невже Ти більший від отця нашого Якова, котрий дав нам цей колодязь і сам з нього пив, і діти його, і худоба його? Тобто: невже Ти можеш сотворити якесь інше джерело води, крім цього? Праотець Яків не сотворив цього колодязя, але тільки облаштував і обгородив його. Якби Ти міг сотворити якусь джерельну, проточну воду, що уся була б живою, тоді Ти був би більшим від праотця Якова. Невже Ти більший від нього? Цей колодязь Якова такий повний, що і сам він пив з нього, і діти його, і худоба його; і п’ємо всі ми з цих околиць, і всі мандрівники і подорожні, і так – протягом багатьох століть. І вода в колодязі ніколи не вичерпується. Невже Ти можеш сотворити щось більше?
В словах цих жінки-самарянки проявляється, з одного боку, гордість за праотця Якова, а, з іншого, - більш ніж сумнів, майже насмішка над Господом Ісусом Христом. Не така груба і очевидна насмішка як при воскресінні доньки Яіра – і насміхалися з Нього (Мт.9:24), – але все-таки опосередкована і вміло прихована насмішка. Але Господь, сповнений рішучості піднімати людей з гріховного болота, був сповнений і рішучості стерпіти усяку насмішку – і від бісів, і від людей. Отже, Він не сварить жінку за це жало насмішки, але продовжує спасати її душу.
Ісус сказав їй у відповідь: кожен, хто п’є воду цю, буде спраглим знову, а хто питиме воду, яку Я дам йому, той не буде спраглим повіки; але вода, котру Я дам йому, стане в ньому джерелом води, що тече у життя вічне. Господь не відповідає жінці на її питання так, як вона цього очікувала. Він не хоче говорити їй про Свою перевагу над Яковом. На відміну від жінки, Він бачить, звідки походить нерозуміння між Ним і нею. А саме, воно походить від того, що Він говорить про пиття духовне і животворче, в той час як жінка, навчена думати лише чуттєвим земним розумом, має на увазі воду видиму, призначену Богом для хвилинного втамування тілесної спраги. Жива вода, про яку говорить Господь, є животворчою Божественною благодаттю, що живить і напоює душу і таким чином вводить її у життя вічне уже тут, на землі. Животворча благодать ця, вселившись у гідну людину, стає в ній невичерпним джерелом життя, радості і сили.
Жінка говорить йому: пане! Дай мені цієї води, щоб мені не бути спраглою і не приходити сюди черпати. Жінка все ще залишається у своєму розумінні, все ще думає про воду джерельну, земну. Найбільше, що вона могла подумати про Христа – ніби Він якийсь волхв, що за допомогою якихось чарів може сотворити певне чудо. Щоб позбавити жінку цих нерозумних думок, Господь несподівано починає промовляти на цілком іншу тему.
Ісус говорить їй: піди, поклич чоловіка твого і прийди сюди. Жінка сказала йому у відповідь: не маю чоловіка. Ісус говорить їй: правду ти сказала, що не маєш чоловіка, бо у тебе було п’ять чоловіків, і той, кого ти нині маєш, не чоловік тобі; це ти справедливо сказала. Отже, щоб навчити жінку мислити духовно, а не плотськи, Господь вважає мудрим не творити перед нею чудес, але явити Себе Тайновидцем і Пророком, що справляє таку ж велику дію, як і чудо творіння. Піди, поклич чоловіка твого. Господь знає, що у неї нема чоловіка, але бажає почути її відповідь Своїм всезнанням і провидінням підготовлюючи для неї дивовижну несподіванку. У тебе було п’ятеро чоловіків – і цього було досить, щоб вразити жінку, але коли вона ще почула і про свою злочинну таємницю, яку хотіла приховати, а саме: той, котрого нині маєш, не чоловік тобі – це мало вплинути на неї, як грім серед ясного неба.
Але не дорікай жінці-самарянці, душе християнська, не дорікай, а запитай себе: хто твій чоловік? І чи не було і у тебе вже п’яти чоловіків? І чи не є твій нинішній чоловік незаконним? Душею є церква, а Голова церкви – Господь наш Ісус Христос, іншими словами: чоловік душі християнської – Сам Господь. Якщо ти прикріпилася лише до чуттєвого світу цього, вінчаючись з ним, блудячи з ним через свої п’ять органів чуттів, тоді ти, душе, істинно перебуваєш в тому ж гріховному і незавидному становищі, в кому знаходилась і жінка-самарянка. Якщо ти розчарувалася у своїх тілесних почуттях, в чуттєвих насолодах, ти справді зневажила свої почуття і розлучилася з ними, так що вони стали подібними до п’яти померлих чоловіків; і все-таки ти залишилася в ганебному співжитті з шостим незаконним чоловіком, спадкоємцем п’яти попередніх: це є твій чуттєвий розум; це – вся та брехня і мерзота, котру в тобі, як у смітнику, протягом тривалого часу накопичували твої почуття. Бо, поглянь, у тобі нема нічого, крім уявлення і спогадів, набутих досвідом життя з п’ятьма чоловіками - п’ятьма почуттями. Розмова Господа і самарянки – це розмова Бога, Котрий є вірним, і душі, що не вірна. Розмова ця стосується і тебе. Це розмова Небесного Нареченого зі Своєю нареченою, душею людською. Хіба ти не розумієш, що саме тому Господь наш Ісус Христос і почав з самарянкою розмову про її чоловіка? Він міг повести з жінкою і іншу розмову, і іншим чином явити Себе перед нею як Тайновидець і Пророк. Він міг відкрити інші її таємниці, чи які-небудь таємниці її батьків, чи які-небудь таємниці її сусідів у Сихарі, знання котрих так самісінько здивувало б і вжахнуло жінку. Але Він навмисне заговорив про чоловіка, бо розмова ця відноситься і до тебе, душе християнська, до тебе і до всіх душ, котрі Бог сотворив від початку віків і котрі Він сотворить до кінця віку. Питання про чоловіка твого, душе, - найважливіше для тебе, найважливіше і доленосне. З ким ти вінчана, того ти й дружина. Якщо ти вінчана зі світом, зі світом ти й загинеш. Якщо ти вінчана з гріхом, з гріхом ти й помреш. Якщо ти вінчана з дияволом, з дияволом ти й будеш перебувати у вічності. В будь-якому з цих випадків ти цілодобово п’єш воду, що лише посилює спрагу. Тільки якщо ти визнаєш Господа Ісуса Христа своїм законним Нареченим і вірою і любов’ю повінчаєшся з Ним, то втамуєш спрагу водою живою, що хто її п’є - не буде спраглим повік, водою, що тече у Царство Небесне і життя вічне.
Жінка говорить йому: Господи! Бачу, що Ти пророк. Отці наші поклонялися на цій горі, а ви говорите, що місце, де слід поклонятися, знаходиться в Єрусалимі. Ісус говорить їй: повір Мені, що настає час, коли і не на горі цій, і не в Єрусалимі будете поклонятися Отцю. Ви не знаєте, чому кланяєтеся, а ми знаємо, чому кланяємося, бо спасіння від Іудеїв. Господь навмисне ставив перед Собою мету зачепити духовні струни в душі самарянки. Він зміг зробити це, вказавши на її минуле. У жінці, в котрій досі діяв винятково чуттєвий, земний розум, раптом почав прокидатися її розум духовний, досі приспаний наркозом розуму чуттєвого. По-перше, вона визнає Христа пророком. Для початку досить і цього. І відразу ж вслід за цим її інтерес до предметів духовних починає швидко рости. Вона задає Господу питання, вельми актуальне у її дні. Суперечки про місце поклоніння Богові точилися між самарянами та іудеями постійно. Що Богові угодніше: щоб люди поклонялися Йому на горі Самарянській, чи в Єрусалимі? Хто є істинним шанувальником і істинним богомільцем: той, хто поклоняється і молиться Йому тут, чи той, хто поклоняється і молиться там? Отці наші поклонялися на цій горі. Жінка не говорить: «ми», але отці наші, щоб цим ніби додати більшої важливості цій горі і більш переконливо виправдати сучасних їй самарян. Вона ніби хоче сказати: не ми вибрали цю гору для поклоніння Богові, але отці наші, котрі були більші від нас і ближчі до Бога, ніж ми. І тепер, як і раніше, Господь не відповідає жінці на її питання ні так, ні ні. Він продовжує будити її душу і підносити її все вище і вище. Повір Мені. Повір Мені, а не тим, хто говорить тобі про поклоніння на горі цій, і не тим, хто говорить тобі про поклоніння в Єрусалимі. Настає час, коли і не на горі цій, і не в Єрусалимі ви будете поклонятися Отцеві. Господь навмисне вживає слово Отець замість «Бог» чи «боги» (самаряни поклонялися і Богові, і богам), щоб цим дати жінці зрозуміти, що з новим розумінням Бога як Отця прийде і нове поклоніння. Поклоніння Отцеві не буде залежати від місця, тому й цілковито скасуються обидві винятковості, і самарянська, і іудейська. Господь пророкує те, що внаслідок Його пришестя у світ незабаром і збулося. Але, хоча Він і зрівнює цінність і однієї, і другої винятковості і передбачає зруйнування обох, тим не менше, Він визнає за іудеями певну перевагу над самарянами у богопізнанні. Ви не знаєте, чому кланяєтеся, а ми знаємо, чому кланяємося. Господь бачить, що жінка вважає Його іудеєм, і Він говорить згідно з її переконанням, зараховуючи і Себе до іудеїв, і не бажаючи вести з нею розмову про цю річ, що не має для Нього значення. Ви, самаряни, не знаєте, чому кланяєтеся, бо ви кланяєтеся багатьом богам, багатьом ідолам; ви ніби шануєте Бога Авраамового та Якового, але, разом з тим, приносите жертви і численним ідолам ассірійським та вавилонським. Іудеї, принаймні, знають про Єдиного Бога, хоча і вони, подібно до вас, служать Йому скам’янілим серцем, затьмареним розумом і мертвими звичаями. І все ж, спасіння від Іудеїв; тобто: Месія народиться серед іудеїв і через Нього прийде спасіння всьому світові. Так обіцяно праотцям, так пророковано пророками, так передуготовано Промислом Божим, і - так і сповнюється.
Але настане час, і настав уже, коли істинні поклонники будуть поклонятися Отцеві в духу і істині, бо таких поклонників Отець шукає Собі. Бог є дух, і хто поклоняється Йому - повинні поклонятися в духові і істині. Поклоніння Богові в Самарії неправдиве, бо самаряни не знають, чому кланяються. Поклоніння ж в Єрусалимі є всього лише образом і тінню істинного поклоніння Богові, тінь майбутнього добра (Євр.10:1). І неправда, і тінь незабаром зникнуть, і зацарює істинне поклоніння Богові. Народилося Сонце нового дня, і новий день все зростає, розганяючи темряву і тіні. Настає повнота часу, а тепер лише її ранок. Коли світло нового дня повністю здобуде владу, люди пізнають Бога як Отця, і тоді вони будуть поклонятися Йому як сини, а не як раби, тобто не мертвими словами і мертвими жертвами, але в духу і істині, душею і тілом, вірою і ділами, мудрістю і любов’ю. Вся людина буде поклонятися всьому Богові. Складаючись з душі і тіла, людина і те, й інше присвятить Богові, і одним, і іншим буде служити Богові. Істинні поклонники будуть поклонятися не творінню, але Творцеві, не злим духам під іменем богів, але єдиному Всемилостивому Отцеві світів і істини. Таких поклонників Отець Небесний шукає Собі. Бог є дух, не плоть, не ідол, не мертва буква, не те чи інше місце. Тому ті, хто поклоняється Йому, повинні поклонятися в духу і істині. Спілкуючись із смертним світом довкола себе, людина представляє себе йому своєю смертністю; але, спілкуючись з Богом Безсмертним, людина зобов’язана постати перед Безсмертним з тим, що у ній безсмертне. Як говорив апостол: я шукаю не вашого, а вас (2Кор.12:14). Старий світ служив Богові законними формальностями, і приносив Богові у жертву козлів та овець, і шанував суботу, і точно дотримував призначених омовінь і очищень, але покинув милість і любов. Читав він слова: Жертва Богові зламаний дух; серцем зламаним та упокореним Ти не погордуєш, Боже! (Пс. 50:19), читав слова ці, але не розумів їх і не виконував. Віднині Богові будуть служити у духові і істині, бо Сам Господь зійшов до людей, щоб показати приклад такого служіння і такого поклоніння. Богові став огидним сморід козлів і овець, принесених Йому в жертву людьми з затьмареним духом і закам’янілим серцем. Колись це не було смородом, але пахощами – тоді, коли подібні жертви приносили Йому Ной, Авраам, Ісаак, Яків і Мойсей. Але пахощі ці сходили не від крові і м’яса тварин, а від богобоязного духу і боголюбивого серця вірних рабів Божих. Пізніше, коли дух тих, хто приносив жертви, змертвів, а серце закам’яніло, нічому було пахнути перед Богом, бо Бог шукає не запаху крові і м’яса, а пахощів духу і серця людського. І пахощі, що піднімалися колись з жертовників, перетворилися на сморід перед Господом; з усіх жертовників, як в Самарії, так і в Єрусалимі. На гноїще світу цього, де царювали смерть і сморід, прийшов Господь живий, щоб посіяти квіти духу та істини, які зруйнують смерть і розгонять сморід, так що новий світ буде перед Богом як чиста і прикрашена наречена.
Жінка говорить Йому: знаю, що прийде Месія, тобто Христос; коли Він прийде, то звістить нам все. Ісус говорить їй: це Я, Котрий говорить з тобою. В цей час прийшли учні Його і здивувалися, що Він говорив з жінкою; однак, ні один не сказав: чого Ти вимагаєш? Чи: про що говориш з нею? Тоді жінка залишила водоноса свого і пішла в місто. Яка дивовижна драма! Яка швидка зміна сцен і подій! Лише Господь стоїть в центрі всього непорушний, як вічність. Під впливом духовних слів Господа нашого Ісуса Христа жінка раптово думає про Обіцяного Месію, Котрого самаряни очікували так самісінько, як і іудеї. Їй, як і усім іншим, Месія здавався чимось далеким, більш далеким, ніж клаптик туману на далекому горизонті. На її величезний подив, Господь оголошує їй, що Він – Обіцяний Месія: це Я, Котрий говорить з тобою. Онімівши з подиву, жінка нічого йому не відповідає. В той час з міста повертаються апостоли і дивуються: про що їх Учитель може розмовляти з жінкою-язичницею, самарянкою? Вони також зупиняються, онімівши з подиву. Жінка ж, не знаючи, про що ще питати чи говорити, залишає водоноса свого і біжить назад у своє місто, щоб повідати про те, що вона дізналася. Німа сцена красномовніша, ніж усі слова людські! Тим часом жінка поспішно дістається до свого міста і всьому місту розповідає про дивовижну Людину біля колодязя Якова. Чи не Він Христос? Вона не наважується вимовити: «Це Христос», - хоча і пізнала Його надзвичайну духовну премудрість; а ніби нерішуче вона запитує: чи не Він Христос: наче хоче сказати: «Я жінка і не можу судити, але ви, чоловіки, більш розсудливі і обачні, ніж я, і тому підіть, подивіться». Жінка цим проявляє природну жіночу скромність, чесноту, яка у жінках вища від усяких похвал. Як дивовижною звісткою, так і своєю скромністю жінка схвилювала усіх жителів Сихара, котрі вийшли з міста і пішли до Нього.
Тим часом починається розмова між Учителем і Його учнями, котрі просили Його, кажучи: Равві! Їж. Бо вони купили їжі в місті і принесли Йому, щоб наситився. Безсумнівно, Він був голодний; але замість того, щоб взяти їжу і їсти, Він, незважаючи на фізичний голод, продовжує Свою Божественну місію, заради якої прийшов у світ. Мить була дуже важлива, і Він не хотів її втратити. Він не хотів продати духовну користь за страву з чечевиці. Тому Він і відповідає учням:
У Мене є їжа, якої ви не знаєте. Тому учні говорили поміж собою: хіба хто приніс Йому їсти? Він говорив про їжу духовну, а учні – про тілесну. Повторюється майже та ж сцена, що була незадовго перед тим з жінкою, коли Він говорив про воду духовну, а вона – про воду колодязну. Так і тепер: Він говорить про духовну їжу, що хто їстиме її - не буде голодним повік, а учні думають про їжу тілесну.
Ісус говорить їм: Моя їжа є творити волю Того, Хто послав Мене, і звершити діло Його. Воля Отця є і волею Сина, так само як і сутність Отця є і сутністю Сина. Чому тоді Господь наш Ісус Христос говорить про волю Отчу, а не про Свою, і про діло Отче, а не про Своє? Та хіба не все одно: чи говорив Він про волю Отчу, чи про Свою, і про діло Отче, чи про Своє? Чи не одна й та ж це воля? І чи не одне і те ж це діло? Істинно, істинно так: але Він іменує волю, якою керується, волею Отчою і діло, яке творить, ділом Отчим заради нас самих – щоб нас, неслухняних і загорділих, навчити послуху і смирення. Та подивіться, наскільки улюблена і дорогоцінна для Нього воля Отча – так, що Він називає виконання її не обов’язком Своїм, а їжею! Моя їжа є творити волю Того, Хто послав Мене. О, який Божественний приклад і який незлобливий докір всім нам, хто щодня говорить про свої обов’язки як про якийсь тягар! Воістину, дивлячись на Господа і на доброзичливе здійснення Ним Свого найважчого служіння серед людей, можна слушно сказати: ніхто у світі не може виконати свого обов’язку перед Господом, якщо обов’язок цей не став для нього приємним, як щоденна їжа. Те, що Господь наш Ісус Христос говорить: Моя їжа є творити волю Того, Хто послав Мене (а не Свою), як і в іншому місці Він промовляє: Бо Я з неба зійшов не на те, щоб волю чинити Свою, але волю Того, Хто послав Мене (Ін.6:38), - не показує, ніби Син менший від Отця, але показує найбільшу любов Сина до Отця. Бо у того ж Євангелиста говориться, що Отець завжди слухає Сина: Та Я знаю, що Ти завжди почуєш Мене (Ін.11:42). Отже, досконалому послуху Сина відповідає досконалий послух Отця так само, як, у свою чергу, досконалому послуху Отця і Сина відповідає досконалий послух Духа Святого. А досконалий послух панує тільки там, де панує досконала любов. Тому творити волю Отчу є істинно їжею для Сина; творити волю Синову є істинною їжею для Отця; а творити волю Отця чи Сина є істинною їжею для Духа Святого.
Чи не говорите ви, - продовжує Господь, - що ще чотири місяці і настануть жнива? А Я говорю вам: піднесіть очі ваші і подивіться на ниви, як вони пополовіли і достигли до жнив. Щойно Він говорив їм про їжу духовну, а тепер говорить їм про жнива духовні. Близькість жнив духовних виявляється так само, як і близькість жнив земних. Якщо колосся побіліло, чи дозріло, кожен знає, що жнива скоро. Якщо люди самі натовпом приходять до Христа, чи не ясно це, що дозріли жнива духовні? Самаряни, почувши свідоцтво жінки про Христа, не сказали їй, що вона збожеволіла, але тут же покинули всі свої справи і натовпом пішли до Нього. Піднесіть очі ваші і подивіться на натовп людський, що поспішає до нас! Це є нива Божа. Це є дозрілий урожай, що тільки очікує женців. Воістину, жниво велике, та робітників мало (Лк.10:2). Ви – ці робітники, ви – женці на ниві Божій. Навіщо, бачивши такі дивовижні і такі щедрі жнива, ви пропонуєте Мені тілесну, тлінну їжу? Чи не забуває добрий господар і про обід, і про вечерю, коли насититься радістю, бачачи перед собою такі жнива, і, хвилюючись і дякуючи Богові, чи не поспішає він якомога швидше зжати і зібрати в житниці, доки негода не згубила врожаю? Так і ви не турбуйтеся надто про тілесну їжу ні для себе, ні для Мене, але поспішайте на жнива, щоб не позбутися нагороди вашої, бо хто жне – отримує нагороду і збирає плід у життя вічне, так що і сіяч, і жнець разом радіти будуть, бо у цьому випадку справедливий вислів: один сіє, а другий жне. Я послав вас жати те, над чим ви не трудились: інші трудились, а ви увійшли у працю їхню. На розлогій ниві Божій одні і ті ж робітники, через короткий вік людський, не встигають і посіяти, і пожати. Одні сіють і вмирають, не дочекавшись плодів свого труду. Інші народжуються тоді, коли посіяне насіння зросло, пополовіло і достигло для жнив; і так вони стають женцями і збирачами плодів, насіння яких не сіяли. На ниві Божій сіють з самого початку життя на землі, і сіячами були праотці, праведники і угодники Божі, найбільше ж пророки. Вони сіяли, але не бачили посіяного, що зросло і принесло плід. Всі вони вірою жили і померли у вірі, не побачивши обіцяних плодів під час земного життя свого, а тільки здалека бачили їх (Євр.11:13) духовними очима своїми. І сам Господь наш Ісус Христос сказав якось Своїм учням: багато пророків і праведних бажали побачити, що бачите ви, та не бачили, і почути, що чуєте ви, і не чули (Мт.13:17). Сіячі не бачили того, що бачать женці, а саме: плодів і жнив. Але і ті, й інші отримають нагороду за працю свою, бо і ті, й інші є робітниками Божими на ниві Божій, так що і сіяч, і жнець разом радіти будуть. Цим Господь віддає хвалу пророкам і праведникам Старозавітним за їх працю, цим і підбадьорює апостолів, заохочуючи їх до праці на жнивах. Він ніби хоче сказати: вони більше потрудилися, ніж ви; бо воістину важче бути сіячем і не бачити плодів на ниві, ніж бути женцем дозрілого хліба. Ви увійшли в працю їх. Вони як найманці і раби трудились і померли, не побачивши серед себе Господаря живого; а серед вас перебуває Господар, і ви працюєте не як найманці і раби, але як сини – точніше, працює Сам Господар, а ви лиш співробітники Його. Радійте ж і з радістю поспішіть жати дозрілий хліб.
І багато Самарян з міста того увірували в Нього по слову жінки, яка свідчила, що Він сказав їй все, що вона вчинила. Бачите, плоди дозріли! Бачите, які багаті жнива! Спрагла земля швидко всотала воду. Багато самарян увірували в Христа, перш ніж побачити Його, лиш за словом жінки. Вона не творила чудес, вона не була апостолом; навпаки, вона була грішниця; і все-таки її слово принесло серед язичників цих жнива щедрі. Який сором і ганьба для боговибраних іудеїв, котрі, незважаючи на безліч дивовижних чудес Христових, здійснених серед них, незважаючи не безліч дивовижних слів, вимовлених Його вустами і почутих їх вухами, залишились глухими і сліпими, нерозкаяними і закам’янілими! І всіляких похвал гідна ця жінка самарянка, що не змовчала про Добру Звістку, почуту від Господа, але поспішила передати її іншим. Вона схожа на ту жінку, яка знайшла загублену драхму і, знайшовши, покликала подруг і сусідок і сказала: радійте зі мною: я знайшла загублену драхму (Лк.15:9).
І тому, коли прийшли до Нього Самаряни, то просили Його побути у них; і він пробув там два дні. І ще більша кількість увірували за Його словом. В той час, як назаряни, почувши слово Господа, хотіли скинути Його з вершини гори, в той час, як гадаринці просили Його, щоб Він відійшов від місць їх, ці самаряни просили Його побути у них. Господь почув моління їх і пробув у них два дні. І жнива були щедрі, бо, крім тих, хто вірували в Нього за словом жінки, ще більша кількість вірували за словом, почутим з Його пречистих вуст.
А жінці тій говорили: вже не через твої слова віримо, бо самі чули і дізналися, що Він істинно Спаситель світу, Христос. Що Господь говорив протягом двох днів духовно спраглим і голодним людям, ми не знаємо, бо це залишилось не записаним. Але нема ніякого сумніву у тому, що слова Його були водою живою, а ті, хто п’є її, не будуть спраглими повік, і хлібом життя, і хто їсть його довіку не буде голодним. Це видно, по-перше, з великої кількості вірних в Господа, а, по-друге, з їх правильного сповідання віри в Нього. Він істинно Спаситель світу, Христос. Поряд з багатьма богами, в котрих вірили самаряни, вони до деякої міри вірили і в Бога Ізраїлевого. А в Бога Ізраїлевого вірували вони не тому, що пізнали Його, але через повагу до Ізраїля, тобто Якова, котрий колись жив серед них. Ось і жінка самарянка говорить про отця нашого Якова. Безсумнівно, самаряни чули про пророцтво, пов’язане з іменем Якова, а саме, про зірку, що сходить від Якова. Коли одного разу Валак, цар Моавитський, вів війну з народом Ізраїлевим, покликав він волхва Валаама, щоб той прорік йому перемогу над Ізраїлем і таким чином підбадьорив його військо. Валак пообіцяв Валааму великі дари за його послугу, і Валаам дійсно прийшов у табір Валака. Але коли він зібрався волхвувати і пророкувати Валаку за покликом серця його, раптом був на ньому Дух Божий, і він почав пророкувати не те, чого він сам хотів, але те, чого хотів Бог кажучи; які чудові намети твої, Якове, житла твої, Ізраїлю! Почувши слова ці, Валак став докоряти Валааму, однак той не побоявся, але продовжив: Мова Валаама, сина Беорового, і мова мужа з очима відкритими, мова того, хто слухається Божих слів, і знає думку Всевишнього, хто бачить видіння Всемогутнього, що падає він, але очі відкриті йому. Я бачу його, та не тепер, дивлюся на нього, та він не близький! Сходить зоря он від Якова, і підіймається берло з Ізраїля (Чис.24).
І ось з’явився Той, Кого Валаам бачив здаля. Зійшла Зоря від Якова, яскравіша від сонця і прекрасніша від найпрекраснішого сну. І побачили самаряни і зраділи. Напились вони пиття безсмертного і оживотворились життям вічним.
Але Христос Спаситель подав воду живу не тільки самарянам та іудеям. Він давав її – і нині дає – усім і кожному, хто в пустелі світу цього відчуває спрагу духовну. Якось стояв Господь наш Ісус Христос в Єрусалимі і кликав, говорячи: Коли прагне хто з вас - нехай прийде до Мене та й п'є! (Ін. 7:37). Чи чуєте, як сказано: кликав? Пастир Добрий не шепоче, але вигукує, кличучи Своє стадо на водопій. Чоловіколюбний Керівник стоїть в розпеченій пустелі світу цього і вигукує, кличучи усіх подорожніх, втомлених спрагою. Блаженний той, хто почує голос Його і приступить до Нього з вірою! Не буде Він його розпитувати ні про мову його, ні про національність, ні про вік, ні про достаток, але дасть йому води живої, що зміцнює і омолоджує, оновлює і відроджує, животворить і всиновлює, виводить з печі вогненної світу цього і вводить у Вертоград Райський. О пиття Божественне, яке ти чудотворне! О Найсолодший Спасителю, Колодязю прохолодний, який Ти прозорий, повний і животворчий! О Духу Святий Утішителю, приведи до Господа Ісуса всіх тих, чиї душі прагнуть безсмертного життя, всіх тих, хто у спразі своїй волають: Спрагнена душа моя Бога Кріпкого, Живого! Господу нашому Ісусу Христу нехай буде честь і слава, з Отцем і Святим Духом – Тройці Єдиносущній і Нероздільній, нині і прісно, у всі часи і на віки вічні. Амінь.
02.06.2024