Єпископ Микола Сербський (Велімірович) – Євангеліє про справжнього і показного богомольця (Неділя про митаря і фарисея)

Один чоловік прийшов у ліс, щоб вибрати дерево на дошки. І побачив він два дерева, що стояли поруч. Одне було гладеньке і пряме, але з гнилою деревиною всередині. Друге зовні було шорстким і непоказним, але із здоровою серцевиною. Зітхнув чоловік і сказав сам собі: «На що мені це гладеньке і високе дерево, раз воно гниле і на дошки не годиться? Те, друге, хоч і шорсткувате  і непоказне, але, принаймні, всередині здорове; і якщо я трішки більше попрацюю над ним, воно цілком може згодитися на дошки для мого дому». І, не довго думаючи, він вибрав друге дерево. 

Так і Бог з двох людей вибере для дому Свого не того, хто зовні виглядає праведним, але того, в кого серце сповнене здорової правди Божої.

Не милі Богові гордовиті, чиї очі безперервно звернені до неба, в той час, як серця сповнені землею; але милі Йому смиренні і лагідні, чиї очі спущені до землі, а серця сповнені небом. Творець людей більше любить, щоб люди перерахували Йому свої гріхи, а не свої добрі справи. Бо Бог є Лікар, Котрий поспішає до постелі кожного з нас і питає: «Що тебе болить?». Мудра та людина, котра скористається присутністю Лікаря і розкаже Йому про всі свої хвороби і немочі; і недалекоглядний той, хто, приховуючи свої хвороби і немочі, похвалиться перед Лікарем своїм здоров’ям. Ніби лікар відвідує людей через їх здоров’я, а не через їх хвороби! «Зло – грішити, - говорить мудрий Золотоуст, - але тут можна допомогти; однак грішити і не говорити про це є найбільшим злом, бо тут допомогти неможливо». 

Тому будьмо мудрими і, стаючи на молитву до Бога, будемо стояти як перед найкращим і наймилостивішим Лікарем, котрий турботливо і з любов’ю питає кожного з нас: «Що тебе болить?» Розкажімо Йому, не зволікаючи, про свої хвороби, свої рани, свої гріхи. 

Цьому нас вчить і Господь наш Ісус Христос притчею про митаря і фарисея у нинішньому Євангельському читанні. В Євангелії говориться, що цю притчу Господь сказав до деяких, які були впевнені про себе, що вони праведні, і принижували інших. Хіба не належиш і ти до тих, до кого Господь звернувся з цією притчею? Не обурюйся, але висповідай хворобу свою, посоромся її і прийми ліки, що пропонує тобі найкращий і наймилостивіший Лікар. В одній лікарні було безліч хворих. Одні лежали в гарячці і нетерпляче чекали, коли ж прийде лікар: інші прогулювалися, вважаючи себе здоровими і не бажали бачити лікаря. Якось вранці лікар прийшов оглянути пацієнтів. З ним був і його друг, котрий носив хворим передачі. Друг лікаря побачив хворих у гарячці, і йому стало шкода їх. 

-Чи є для них ліки? – запитав він лікаря. А лікар прошепотів йому на вухо:

-Для тих, хто лежить в гарячці, ліки є, а ось для тих, хто ходить – нема ліків. Вони хворі невиліковною хворобою; всередині вони цілком зогнили. 

Дуже здивувався друг лікаря, здивувався двом речам: тайні людських хвороб і ненадійності людських очей. 

Тепер уяви собі: і ми знаходимося на лікуванні в цій всесвітній лікарні. Хвороба у всіх нас одна, а назва їй – неправда. Це слово охоплює собою всі пристрасті, всі пороки, всі гріхи – словом, усі слабості і всю розслабленість нашої душі, нашого серця і нашого розуму. Одні хворі тільки-но захворіли, у інших хвороба в розпалі, а треті одужують. Але така властивість цієї внутрішньої недуги людини, що лише ті, хто одужує, знають, яку страшну хворобу вони пережили. Найважчі хворі найменше розуміють, що вони хворі. І при тілесній хворобі людина у гарячці не усвідомлює ні себе, ні своєї хвороби. І безумний ніколи не скаже про себе, що він безумний. Початківці ж у неправді деякий час соромляться своєї хвороби; але повторювані гріхи швидко приводять їх до гріховної навички, а та, у свою чергу, - до оп’яніння і зваблювання неправдою, при яких душа більше не усвідомлює ні себе, ні своєї хвороби. І тепер уяви, що у лікарню приходить Лікар і питає:

-Що вас болить?

Ті, хто тільки-но захворіли, через сором не сміють зізнатися у своїй хворобі, але скажуть:

-Нічого!

Ті, у кого хвороба в розпалі, навіть образяться на таке питання і не лише скажуть: 

-Нічого нас не болить! - але й стануть хизуватися своїм здоров’ям. 

І тільки ті, хто одужує, зітхнувши, скажуть Лікареві:

-Все нас болить! Помилуй нас і поможи!

«Якщо ти боїшся висповідати свої гріхи, то подивись на пекельне полум’я, яке лише сповідь зможе загасити» (Тертулліан. Про покаяння, І, с.12).

Отже, поміркуй про все це, почуй притчу Христову і сам розсуди, наскільки вона звернена до тебе. Якщо ти з подивом скажеш: «Ця притча мене не стосується», - значить, ти на початку хвороби, що зветься неправдою. Якщо ти обурено скажеш: «Я ж праведний, а це стосується тих грішників довкола мене», - отже, твоя хвороба у розпалі. Якщо ж ти, покаянно вдаривши себе в груди, відповіси: «Воістину, я хворий і потребую Лікаря», - отже, ти на шляху до одужання. В такому випадку не бійся – ти одужаєш.

Два чоловіки увійшли в храм помолитися: один фарисей, а другий митар. Два чоловіки, два грішники, з тією лиш різницею, що фарисей не визнавав себе грішником, а митар визнавав. Фарисей належав до найбільш шанованого у тодішньому суспільстві класу людей, а митар – до найбільш зневаженого. 

Фарисей, ставши, молився сам у собі так: Боже! Дякую Тобі, що я не такий, як інші люди, грабіжники, кривдники, перелюбники, чи як той митар: пощуся два рази на тиждень, даю десяту частину з усього, що придбаю. Фарисей став у передній частині храму, біля самого вівтаря, за звичаєм усіх фарисеїв проштовхуватися на перші місця. Те, що фарисей став на самому переді, видно з подальшого опису, який розповідає, що митар стояв далеко. Така гордість фарисея і його впевненість у власній праведності, тобто, у своєму духовному здоров’ї, що він шукає першості не тільки перед людьми, але й перед Богом, і шукає її не лише на банкетах і зборах, але й на молитві. Одного цього досить, щоб показати: фарисей важко хворий неправдою і у ній закоренів.

Чому сказано: молися сам у собі? Чому не вголос? Тому що Бог уважно слухає, що Йому говорить серце, а не язик. Те, що людина думає і відчуває, коли молиться Богові, важніше для Бога, ніж те, що вона вимовляє язиком. Язик може і обманути, але серце не обманює, воно показує людину такою, яка вона є, - чорною чи білою. 

Боже! Дякую Тобі, що я не такий, як інші люди. 

Так зважується говорити в храмі перед лицем Божим грішна людина! Що є храм, як не місце зустрічі хворого з Лікарем? Хворі на гріх приходять, щоб сповідати свою хворобу Богові Лікарю, щоб попросити ліків і здоров’я у Того, Хто є істинним Цілителем скорботи і немочі людської і Подателем усіх благ. Чи йдуть здорові у лікарню, щоб похвалитися своїм здоров’ям перед лікарем? Але фарисей цей прийшов до храму, щоб похвалитися своїм здоров’ям, не як людина з душею здоровою і неушкодженою, але як важко хворий на неправду, що, перебуваючи у хворобливій гарячці, більше не відчуває своєї недуги. Якось, коли я відвідав лікарню для душевнохворих, лікар підвів мене до решітки, за котрою був чоловік, хворий найважчим безумством.

-Як ти себе почуваєш? – запитав я його? Він тут же відповів: 

-А як я можу себе почувати серед цих божевільних? 

Ось так і фарисей говорить: Боже! Дякую Тобі, що я не такий, як інші люди. Насправді, дякуючи Богові, фарисей не хоче поставити Богу в заслугу, що не такий, як інші люди. Ні; слова: Боже! Дякую Тобі, - не що інше, як приказка, лестивий вступ, звернений до Бога, щоб Він зволив вислухати похвальбу фарисеєві. Бо з усього, що він сказав, він нічим не дякує Богові; навпаки, він ганить Бога, нарікаючи на інші Божі творіння. Він не дякує Богові ні за що, бо все, що він сказав про себе, він відзначив як свої власні заслуги, набуті без допомоги Божої. Він не хоче сказати, що він не грабіжник, не кривдник, не перелюбник і не митар, бо Бог зберіг його Своєю силою і Своєю милістю, і нехай не трапиться з ним цього. Ні; він хоче сказати тільки: нібито він особисто є людиною такого виняткового роду і ціни, що йому у всьому світі нема рівних. А крім того, що він такого виняткового роду, він і сам докладає зусиль і приносить жертви, щоб утриматися на цій незвичайній висоті над всіма іншими людьми. А саме: він поститься двічі на тиждень і дає десяту частину з усього набутого. О, який легкий шлях спасіння вибрав для себе фарисей, легший, ніж найлегший шлях погибелі! З усіх заповідей, даних народові Богом через Мойсея, він вибрав лише дві, найлегші. Але і ці дві заповіді він насправді не виконує. Бо Бог дав ці дві заповіді не тому, що Йому потрібно, щоб люди постились двічі на тиждень і давали десятину. Бог зовсім цього не потребує. І Він дав людям ці, як і усі інші, заповіді не для того, щоб вони були самоціллю, але щоб вони принесли плоди смирення перед Богом, послуху Богові і любові до Бога і людей; одним словом, щоб зігріли, щоб пом’якшили і просвітили серце людське. Між тим фарисей виконує ці дві заповіді безцільно. Він поститься і дає десятину, але ненавидить і зневажає людей і гордиться перед Богом. І так він залишається подібним до дерева безплідного. Плід не у пості, плід – в серці; плід навіть не у виконанні заповіді, плід – у серці. Всі заповіді і всі закони служать серцю: зігрівають серце, очищують серце, освітлюють серце, зрошують його, огороджують, прополюють, засівають, - тільки б плід на ниві серця зародився, виріс і дозрів. Усяка доброчинність є засобом, а не ціллю, методом, а не плодом. Ціль – у серці, і плід – у серці. 

І так фарисей своєю молитвою не досяг того, чого хотів. Він показав не красу своєї душі, але її потворність; не здоров’я своє виявив, але свою хворобу.  Христос саме це й хотів відкрити цією притчею, і при цьому не лише в одному даному фарисеєві, а взагалі у фарисейськім угрупуванні, що владарювало тоді в народі ізраїльському. Але притчею цією Господь хотів відкрити і викрити показну набожність і брехливе фарисейство у всіх поколіннях християн, в тому числі і в нашому Хіба й нині нема серед нас людей, котрі моляться Богові так самісінько, як молився цей фарисей? Хіба мало таких, хто починає свою молитву із звинувачень і нарікань на своїх сусідів, а завершує похвалою самим собі? Хіба мало таких, хто стоїть перед Богом, як позичальник перед боржником? Хіба не говорить багато хто з вас: «Боже, я пощусь, я ходжу в храм, я плачу податки державі і жертвую гроші на Церкву, я не такий, як інші люди, грабіжники і клятвопорушники, безбожники і перелюбники, котрі мені допекли. Куди Ти, Боже, дивишся? Чому ти їх не умертвиш, а мене не нагородиш за все те, що я для Тебе роблю? Хіба Ти, Боже, не бачиш чистоти мого серця і здоров’я моєї душі?» Але знай, що «ні Бог тебе, ні ти Його не обманеш» (вислів блаженного Максима, пам’ять 11 листопада. Ось і інші його вислови: «Кожен хреститься, та не кожен молиться». Фарисей – це той, хто «по бороді Авраам, а по ділах Хам»). 

Так вони кажуть. А Бог слухає і відпускає  їх до домівок своїх ні з чим, кажучи їм: «Як таких Я не знаю вас». І на Страшному Суді Він скаже їм: не знаю вас. Бо Бог розпізнає друзів Своїх не по мові, а по серцю; і оцінює Він смоківницю не по листю, а по плодах.

А ось як повинен молитися справжній молільник:

Митар же, стоячи позаду, не смів навіть підвести очі до неба; але, б’ючи себе в груди, говорив: Боже! Будь милостивий до мене, грішного! – Стоячи позаду! Справжній молільник не проштовхується наперед, на перші місця у храмі. До чого це? Бог бачить його у притворі так самісінько, як і поблизу вівтаря. Істинний молільник завжди є істинним покаяльником. «Покаяння людини є святом для Бога», - говорить преподобний Єфрем Сірін. Стоячи позаду. Він відчуває свою нікчемність перед Богом і весь сповнюється смиренням перед величчю Божою. Іоан Хреститель, найбільший з народжених жінками, боявся близькості Христа, кажучи, що недостойний, нахилившись, розв’язати ремінці взуття Його. Жінка-грішниця вмивала ноги Христові, обливаючи їх своїми сльозами. Отже, істинний молільник глибоко смиренний і сповнений радості, якщо Бог допустить його хоча б до ніг Своїх. 

Не смів навіть підвести очей до неба. Чому він не підносив очей своїх до неба? Очі – дзеркало душі. В очах можна прочитати гріх душі. Чи не бачите ви щодня, як людина, що вчинила гріх, опускає очі перед людьми? Як же грішникові не опустити очей перед Богом Всевишнім? Ось, усякий гріх, вчинений проти Бога; і нема на землі гріха, котрий не був би направлений проти Бога. Істинний молільник усвідомлює це, і тому він, крім смирення, сповнений і соромом перед Богом. Тому й говориться: не смів навіть підвести очей до неба. Чому він бив себе в груди? Та щоб цим показати, що тіло є приводом до людського гріха. Тілесне бажання приводить людину до найважчих гріхів. Зажерливість породжує хіть; хіть породжує гнів; а гнів – вбивство. Турбота про тіло розлучає людину від Бога, збіднює душу і вбиває в людини ревність до Бога. Тому митар на молитві і вдаряв своє тіло, вдаряючи тим самим винуватця свого гріха, свого приниження і свого сорому перед Богом. Але чому вдаряв саме в груди, а не бив по голові чи по руках? Тому, що в грудях знаходиться серце; а серце є джерелом і гріха, і чеснот. Сам Господь сказав: що виходить з людини - осквернює людину. Бо зсередини, із серця людського, виходять злі помисли, перелюбство, любодіяння, вбивства, крадіжки, здирства, лукавства, підступ, розпуста, завидюще око, богохульство, гордощі, безум - все це зло виходить зсередини, і людину опоганює (Мк.7:20-23). Ось чому митар вдаряв по серцю своєму. 

Вдаряючи себе в груди.

Він говорив: Боже! Будь милостивий до мене, грішного! Він не перераховує ні добрих, ні злих діл своїх. Бог знає все. І Бог вимагає не перечислення, а щирого розкаяння у всьому. Боже! Будь милостивий до мене, грішника! Цими словами сказано все. Ти, Боже, - Лікар, а я – хворий. Ти Єдиний можеш зцілити і до Тебе Єдиного прибігаю. Ти Лікар, а милість Твоя – ліки. Кажучи: Боже! Будь милостивий до мене, грішника! – покаянний ніби говорить: «Лікарю, дай ліків мені, хворому! Ніхто у світі не може вилікувати мене, крім Тебе, Боже. Тобі Єдиному согрішив і лукаве перед Тобою вчинив (Пс.50:6). Люди, якими б праведними вони не були, нічим не можуть мені допомогти, якщо Ти мені не допоможеш. Ніщо мені не допоможе: ні мій піст, ні принесення десятини, ні всі мої добрі справи, якщо милість Твоя не виллється, як єлей, на рани мої. Ти Єдиний маєш ліки. Нема мені сенсу іти ні до кого іншого, нема мені сенсу нікого іншого молити. Якщо Ти мене відкинеш, увесь світ не зможе втримати мене від падіння в безодню. Ти, Ти Єдиний, Господи, можеш, якщо хочеш. Боже, прости і спаси! Боже! Будь милостивий до мене, грішника!»

Що ж говорить Господь наш Ісус Христос про таку молитву? Кажу вам, що цей пішов виправданий у дім свій більше, ніж той. Кому Господь каже це? Всім вам, впевненим у собі, що ви праведні. Митар йде виправданим у дім свій більше, ніж гордовитий хвалько. Виправдався сором’язливий покаянний, а не безсоромний і самозадоволений гордій. Лікар змилостивився і зцілив хворого, котрий визнав свою хворобу і попросив ліків; але ні з чим відпустив того, хто прийшов до Лікаря, щоб похвалитися своїм здоров’ям. І завершує Господь Свою дивну притчу наступним повчанням: бо кожен, хто підвищує сам себе, принижений  буде, а хто принижує себе – піднесеться. Хто ж підносить сам себе і принижує себе? Взагалі, ніхто не може піднести себе ні на йоту, якщо Бог його не піднесе. Але тут йдеться про того, хто думає, ніби підносить сам себе, прагнучи на перші місця і перед людьми, і перед Богом; хвалячись своїми ділами; пишаючись перед Богом; принижуючи хулою і презирством інших людей, щоб таким чином самому виглядати значніше. Всіма цими способами, якими він думає піднести сам себе, він насправді себе принижує. Бо чим більшим він стає у власних очах, та навіть і в очах людей, тим меншим він стає в очах Божих. І такого Бог принизить коли-небудь, давши йому відчути приниження. «Доки людина не здобула смирення, не здобуде вона  нагороди за діла свої. Нагорода дається не за діла, а за смирення» (прп. Ісаак Сірін. Слово 34). А хто ж принижує себе? Не той, хто прикидається меншим, ніж є, але той, хто бачить своє приниження від гріха. Воістину, людина не може, навіть якщо захоче, принизити себе більше, ніж її принижує гріх. Господь і не вимагає від нас іншого приниження, крім усвідомлення і сповідання свого приниження гріховного. А для людини, котра усвідомлює і сповідує  ницість, в котру її скинув гріх, неможливо впасти нижче. Гріх завжди може потягнути нас нижче від тієї глибини нашого падіння, котру ми здатні побачити. Прп. Макарій Великий говорить: «Смиренний ніколи не падає. Куди й впасти тому, хто нижчий за всіх? Високомудрість є велике приниження. А смиренномудрість є велика висота, честь і гідність» (Бесіда 19). 

Одним словом: піднесеться той, хто чинить, як митар. Фарисей є невиліковно хворим, що не бачить своєї хвороби; митар – хворий, що одужує, бо побачив він свою хворобу, припав до Лікаря і прийняв ліки. Перший подібний до гладкого і високого дерева з гнилою серцевиною, яке домовласнику ні на що не годиться; другий подібний до дерева шорсткого і непоказного, яке домовласник опоряджує, робить з нього дошки і вносить в дім свій. 

Нехай помилує Господь і всіх грішників, що каються, і нехай зцілить від гріховної недуги всіх, хто молиться Йому зі страхом і трепетом, славлячи Його як милостивого Отця, Єдинородного Сина і Пресвятого Духа – Трійцю Єдиносущну і Нероздільну, нині і прісно, у всі часи і на віки вічні. Амінь.

 

Джерело перекладу.

09.02.2025