Єпископ Микола Сербський (Велімірович) – Неділя четверта після П’ятидесятниці. Євангеліє про велику віру (Мт., 25 зач., 8:5-13.).
Якщо людина не переповниться глибоким смиренням, лагідністю, самоприменшенням і покірністю Богові, як їй спастись? Як спастись безбожникові і грішнику, якщо й праведник ледь спасається? Не збирається вода на високих прямовисних скелях, але збирається у місцях низьких, рівних і заглиблених. І благодать Божа не спочиває на людях гордих, котрі підносять себе і противляться Богові, але на смиренних і лагідних, хто поглибив душу свою смиренням і лагідністю, самоприменшенням перед величчю Божою і покірністю волі Божій.
Коли хвороба висушить прищеплену лозу, що її турботливо і довго вирощував виноградар, то він відрізає її і кидає у вогонь, а на її місце пересаджує і прищеплює дику.
Коли сини, забувши всю батьківську любов, повстануть проти батька, що зробить тоді батько? Вижене синів з дому і замість них всиновить наймитів своїх.
Так відбувається у природі, так відбувається і у людей. Невіруючі говорять, що це відбувається згідно з законами природи і людськими законами. Але не так говорять віруючі. Очі, що розсунули завіси природних і людських законів і заглянули в полум’яні очі таємниці вічної свободи, говорять інакше. Вони говорять: «Це відбувається з волі Божої для нашого напоумлення». Так, це пише Бог перстом Своїм, і тільки ті, хто вміє читати рукопис Божий, записаний вогнем і Духом в предметах і подіях природи і в предметах і подіях людського життя, - тільки вони розуміють зміст всього. Ті ж, перед очима котрих природа і життя людське мерехтять, як величезна купа друкарського шрифту, букв без духу і змісту, говорять про випадковість і стверджують: «Все, що відбувається з нами і довкола нас, відбувається випадково». Цим вони хочуть сказати, що вся ця гігантська купа букв сама по собі рухається і перемішується і через подібну мішанину складаються то одні, то інші події. Якщо б Бог наш не був милостивим і співчутливим, Він би посміявся над такою безумністю земних тлумачів світу і життя. Але є той, хто над цим безумством зловтішно сміється: це злий дух, ворог роду людського, у котрого нема до людей ні милості, ні співчуття.
Коли гусак топчеться на барвистому килимі, розстеленому на траві, він може подумати, що всі візерунки і фарби на килимі нагромаджені якось випадково. Але ткаля, котра ткала килим і вкривала його візерунками, знає, що він не взявся звідкись випадково, так само, як знає, чому візерунки і кольори розташовані саме таким чином. Тільки ткаля вміє читати і тлумачити килим, її рукою витканий, - ткаля і ті, кому вона розкаже. Так даремно чалапають невіруючі по предивному килимі світу цього і говорять про випадковості. Лише Бог, Котрий і виткав світ цей, знає, що означає кожна нитка у світовій тканині. І знає той, кого Бог сподобить і скаже йому. Прозірливий Ісайя пише: Бо так промовляє Високий і Піднесений, повіки Живущий, і Святий Його Ймення: Пробуваю Я на Височині та в святині, і з зламаним та з упокореним, щоб оживляти духа скромних, і щоб оживляти серця згноблених! (Іс.57:15). Отже, Бог живе на землі тільки із згнобленими серцем і смиренними духом. А з ким Бог живе, тим Він і відкриває тайни світу і життя, і духовні глибини всього Свого писання, укладеного в речах і подіях. Згноблені серцем і смиренні духом були Авраам, Ісаак, Яків, Йосип, Мойсей і Давид, і тому Господь перебував з ними і обіцяв бути і з їх нащадками, доки ті будуть згноблені серцем і смиренні духом. Але люди, загорділі частим Богоспілкуванням, скидаються в прірву гіршу, ніж ті, хто не має ніякого розуміння про істинного Бога, ні спілкування з Ним. Найочевидніший приклад цього являє нам народ ізраїльський, тобто, нащадки великих і богоугодних праотців, нами згаданих. Загордившись спілкуванням з істинним Богом, цей народ почав зневажати всі інші народи, як полову на гумні Божому. Але тим він сам себе згубив, бо через гординю, що засліпила його, з усього, що відкрив йому Бог через Своїх пророків і угодників, він запам’ятав і залишив тільки одне, а саме – що він народ боговибраний. Дух і зміст старозавітного одкровення Божого для нього повністю зник, і Священне Писання танцювало перед очами цього народу як нагромадження незрозумілих слів. І до того часу, коли Господь наш Ісус Христос прийшов у світ з новим одкровенням, народ іудейський не тільки опустився у своїй сліпоті і незнанні волі Божої до рівня народів язичеських, але затьмаренням духовного зору і закам’янілістю серця багато в чому стояв і нижче останніх. Сьогоднішнє Євангельське читання показує нам судження про це Самого Спасителя. Воно описує випадок, що відкрив здоров’я хворих і хворобу здорових, віру язичників і невір’я тих, хто хвалькувато називав себе вибраними і правовірними. І цей Євангельський уривок написаний для напоумлення на всі часи і для всіх поколінь, у тому числі для нашого часу і для нашого покоління. Гостре це напоумлення, як херувимський меч, ясне, як сонце, і, як гірська квітка, свіже і вражаюче. Нехай же злякає воно нас своєю гостротою, просвітить нас своєю ясністю, і вразить нас у нашому нинішньому духовному нехтуванні і недбальстві. І ще – нехай особливо нагадає нам: ми, християни, повинні не забуватися і не гордитися тим, що ми ходимо в храм, молимось Богові і сповідуємо Христа, щоб перед судом Божим не виявилося, що ті, хто перебуває поза Церквою, мають більше щирої віри і більше добрих справ.
Коли ж увійшов Ісус в Капернаум, до Нього підійшов сотник і просив Його: Господи! Слуга мій лежить вдома розслаблений і тяжко страждає. Капітан, чи сотник, чи центуріон очолював військовий гарнізон в Капернаумі, головному місті на озері Галилейському. Чи підпорядковувався він безпосередньо римській владі, чи Іроду Антипі, абсолютно не важливо, хоча, швидше за все, це був римський офіцер; головне, що він був язичником і не євреєм. Це – перший римський офіцер, згаданий в Євангелії як той, хто увірував в Христа. Другим був сотник, начальник сторожі біля Хреста Христового, котрий, побачивши страшні явища природи, що відбувалися під час смерті Господа, вигукнув: воістину Він був Син Божий (Мт.27:54). Далі говориться про Корнилія, сотника з міста Кесарії, котрого хрестив апостол Петро. Всі вони, хоча й були язичниками, прозріли і побачили істину і життя у Христі і увірували в Нього, на відміну від цілої орди надзвичайно вчених, але засліплених іудейських книжників.
Слуга мій лежить вдома розслаблений і жорстоко страждає. Не зовсім слуга, але, швидше, згідно з грецьким словом Євангелія, підліток, або прислужник; і, ймовірно, цей прислужник був воїном, оскільки прохач – офіцер. Хвороба була страшна: розслаблення, і прислужник був уже при смерті, як розповідає євангелист Лука. А сотник дорожив ним. Тому й постарався, почувши про те, що Ісус увійшов в Капернаум, особисто стати перед Ним і просити про допомогу для дорогого йому слуги.
Тому, хто прочитає опис цієї події у двох святих євангелістів, Матвія і Луки, на перший погляд видасться, що між ними велика різниця. Бо Матвій пише, що сотник сам особисто підійшов до Христа і просив Його, а Лука – що він спочатку послав старійшин іудейських і виклав своє прохання через них, а тоді, коли Господь вже був неподалік його дому, послав своїх друзів, щоб передати Господу: не трудись, Господи! Бо я недостойний, щоб Ти увійшов під дах мій; але скажи слово, і одужає слуга мій. І справді, різниця у цих двох описах є, але суперечності нема. А вся різниця полягає у тому, що Матвій пропускає і не згадує про два представництва, котрі сотник попередньо посилав до Господа; Лука ж пропускає і не згадує про те, що нарешті і сам сотник, при всій своїй покірності і смиренні перед величчю Христовою, вийшов Йому назустріч. Те, що євангелісти настільки чудово доповнюють одне одного, викликає у людини духовної лише радість і захоплення. Бо, за словами Златоуста, якби усі події були описані у всіх євангелістів однаково, то сказали б, що євангелісти списували одне в одного. Для чого тоді були б чотири Євангелія і чотири євангелісти? На всякому земному суді потрібні два свідки, і при їх свідченні справа вважається достовірною, а Бог дав нам двічі по два свідки в особі чотирьох євангелістів, щоб ті, хто хоче спастись, могли якомога легше і якомога швидше увірувати, а ті, хто гине, не мали відмовки. І ще Бог для того дав нам чотирьох євангелістів – хоча Він міг всю премудрість нашого спасіння викласти через одного-єдиного, - щоб ми, дивлячись на те, як вони взаємно одне одного доповнюють, на їх прикладі навчилися цьому, зрозумівши, що й ми призначені взаємно доповнювати одне одного у цьому житті, згідно з різними духовними дарами, прийнятими від Бога, подібно до членів одного тіла, котрі допомагають один другому, у міру чинності кожного окремого члена, чинить зріст тіла на будування самого себе (Еф.4:16).
Таким чином, маючи перед собою два описи, ми можемо ясно уявити собі картину події, про яку йде мова. Почувши про славу і силу Господа нашого Ісуса Христа і при цьому відчуваючи свою людську гріховність і недостойність, сотник спершу попросив старійшин іудейських піти до Господа і покликати Його. Він зовсім не був впевнений, що Господь захоче прийти. Він міг думати про себе: «Ось, я – ідолопоклонник і грішник, Він – прозірливий і Він побачить мою гріховність, як тільки почує моє ім’я, і хто знає, чи захоче Він увійти в мій дім? Краще я пошлю до нього іудеїв, і якщо він відмовить, нехай відмовить їм, а якщо погодиться прийти… подивимось». А коли він дізнався, що Господь погодився, то весь схвилювався і знітився. Тепер він посилає своїх друзів сказати Христу, щоб Той не входив у дім до нього, грішного і недостойного, але нехай тільки скаже слово, і видужає слуга. Але як тільки друзі підійшли до Господа і повідомили Йому те, що доручив сотник, приходить і сам сотник. Охоплений великим хвилюванням, він не міг залишатися вдома. Ось, Він приходить під дах його! Ні-ні: друзі його ще не знають, Хто Він, і не зуміють сказати Йому те, що треба. А про старійшин іудейських капітан вже міг знати, що вони не люблять Христа і не мають віри в Нього. І тому він особисто повинен поспішити Йому назустріч, тим більше, тепер він знає, що Господь йому не відмовить і цим не принизить його, офіцера, перед народом.
Правда, іудеї справді сказали Христові про сотника добре слово: він достойний, щоб Ти зробив для нього це, бо він любить народ наш і збудував нам синагогу. Але все те, що вони сказали, не стосується суті справи. Вони оцінюють доброту сотника своєю особистою користю, котру від нього мали. Він любить народ наш. Усі інші римські офіцери і чиновники зневажали іудеїв. Цей же їх любив і збудував синагогу. Вони хочуть сказати: «Витратив свої гроші і зекономив наші. Збудував нам потрібну молільницю, котру ми інакше самі змушені були б будувати і оплачувати». Вони говорять так, ніби розмовляють з Кайяфою, а не з Христом. Христос їм на це нічого не відповів, але мовчки пішов з ними. Тоді до Христа приступили друзі сотника і, нарешті, сам сотник.
Зустрівшись з Христом, сотник, звісно, повторив все те, що Господу вже повідомили. Ісус говорить йому: Я прийду і зцілю його. Бачите, як говорить Той, Хто має владу і силу! Він не говорить: «Подивимось!» І не питає його, як інших: «Чи віруєш, що Я можу це зробити?», - оскільки вже бачить серце сотника і знає його віру. І Господь говорить йому з рішучістю, з якою ніколи не відважувався говорити жоден лікар. А так рішуче і ясно Він відповів сотникові навмисне, щоб у присутності іудеїв викликати його відповідь. Бо коли Бог щось творить, Він робить це так, щоб від цього була не одна тільки користь, але багато. Христос хотів цю подію використати з багатьох сторін: і зцілити хворого, і відкрити велику віру сотника, і докорити іудеям за їх невір’я, і виголосити важливе пророцтво про Царство: про тих, хто впевнені, що увійдуть в нього, однак не увійдуть; і про тих, хто не думає увійти, але увійдуть.
Сотник же, відповідаючи, сказав: Господи! Я недостойний, щоб Ти увійшов під дах мій, але скажи тільки слово, і одужає слуга мій. Яка величезна різниця між цією полум’яною вірою серця і холодними законницькими віруваннями фарисеїв! Різниця не менша, ніж між палаючим вогнем і вогнем, намальованим на папері. Коли один з фарисеїв покликав Христа у свій дім скуштувати їжі, він думав у своїй законницькій гордині, що не Господь зглянувся над ним і його домом, входячи під його дах, а він сам зглянувся над Господом, запрошуючи Його. І в цій гордині і пихатості фарисей зневажив навіть прийнятими звичаями гостинності: не дав своєму Гостю води для миття ніг, не зустрів його поцілунком і не помастив Йому голови пахучою олією (Див. Лк.7:44-46). А який знічений і смиренний перед Господом цей «язичник», котрому не дано було знати ні Мойсея, ні пророків і котрому його природний розум послужив єдиним світильником для розпізнання істини і брехні, добра і зла! Він знає, що для всякого іншого чоловіка в Капернаумі увійти в його дім буде честю, але у Христі він бачить не звичайну людину, а Самого Бога. Тому він і говорить: я недостойний, щоб Ти увійшов під дах мій. Яка сильна віра у Христа і Його силу! Скажи тільки слово, і хвороба зникне, і слуга мій встане! Навіть сам апостол Петро довго-довго не міг здобути настільки сильну віру. Сотник відчуває у присутності Христа присутність самого неба, небесного вогню і небесного світла. Навіщо такому вогню входити під дах його, коли доволі однієї іскри? Навіщо вносити в дім ціле сонце, коли досить одного променя? Якби сотник знав Священне Писання, як ми його сьогодні знаємо, він сказав би Христові: «Ти, Хто сотворив словом світ і людину, можеш словом і хворого зцілити! Одного найменшого Твого слівця доволі, бо воно сильніше від вогню і світліше від променя сонячного, скажи тільки слово». О, як сильна віра цього язичника має сьогодні посоромити і багатьох з нас, що у сто разів краще знають Священне Писання, але й віри мають у сто разів менше!
Однак сотник не обмежується цими словами, але продовжує, щоб пояснити свою віру в силу Ісусову: Бо і я підвладний чоловік, але, маючи у себе у підпорядкуванні воїнів, кажу одному: піди, і йде; і другому: прийди, і приходить; і слузі моєму: зроби це, і робить. Що таке сотник? У нього в підпорядкуванні сто чоловік, а сам він у підпорядкуванні ще у сотні. Але ті, хто йому підпорядковуються, зобов’язані його слухатись. І якщо він, людина підвладна, котра особисто має невелику владу, може наказувати своїм воїнам і слугам, тим більше може Христос, Котрий не підвладний нікому і Сам є верховною владою для природи і людей. І якщо стільки людей коряться слабкому слову сотника, як усім речам не покоритися слову Божому, сильному, як життя, і гострому, як меч, і страшному, як бич (Втор.32:46-47; Ін.12:50; Еф.6:17; Притч.2:6-7; Іов.5:21)? Хто є воїни Христові і слуги Його? Чи не є життя з усіма істотами військом Христовим? Чи не є ангели, святі і всі богобоязні люди воїнами Христовими? А всі природні сили, смерть і хвороби – хіба вони не слуги Христові? Господь велить життю: «Піди у те чи інше творіння», - і життя іде. «Повернись», - і життя повертається. Він подає життя, Він допускає смерть і хвороби, Він воскрешає і Він зцілює. Від слова Його схиляються ангельські сили, наче полум’я від сильного вітру. Бо сказав Він і сталось, наказав і з'явилось (Пс.32:9). Ніхто не може здолати Його сили, як ніщо не сміє противитися Його слову. Ніколи людина не говорила так, як Ця Людина (Ін.7:46). Бо Він говорив не як підвладний, а як Владика можновладний (Мт.7:29). Як Такого сотник і попросив Його: скажи тільки слово, і одужає слуга мій. Позбавити паралізованого прислужника від хвороби – це діло, яке не може сотворити ніхто із смертних людей на землі, але для Христа це діло невелике. Для такого діла Йому не треба затруднювати Себе і особисто йти в дім сотника, не треба Йому і бачити хворого, не треба його і за руку брати і піднімати. Нехай тільки скаже слово, і діло буде звершене. Такі були думки сотника про Христа, і така була його віра у Христа.
Почувши це, Ісус здивувався і сказав тим, що йшли за Ним: істинно говорю вам, і в Ізраїлі не знайшов Я такої віри. Чому Христос здивувався, якщо Він заздалегідь знав, що Йому відповість сотник? І чи не викликав Він сам такої відповіді Своїми незвичайними словами: чому ж тепер Він здивувався? Здивувався, щоб напоумити тих, хто йде за Ним. Здивувався, щоб показати їм, чому у цьому світі слід дивуватися. Здивувався великій вірі людини, щоб і Своїх послідовників навчити дивуватися великій вірі. Воістину, ніщо у цьому світі не достойне такого подиву, як велика віра людська. Христос не дивується красі озера Галилейського, бо чого варта ця краса у порівнянні з красою небесною, що Йому відома? І ніколи Він не дивувався ні мудрості людській, ні багатству, ні силі, бо все це нікчемне у порівнянні з багатством, премудрістю і силою, відомими Йому у Царстві Божому. І ніколи не дивувався Він великому скупченню народу на свято в Єрусалимі, бо нікчемний і бідний натовп земний у порівнянні з сяючим ангельським собором, котрий Він бачив від створення світу. Коли інші дивувалися красі храму Соломонового, Він змалював руйнування цього храму до основи. Лише велика віра людська достойна подиву. Вона є найбільшою і найпрекраснішою річчю на землі. Бо вірою раб стає вільним, наймит – сином Божим і смертна людина – безсмертною. Коли праведний Іов лежав у гної і струпах на попелищі, що залишилося від усього його багатства і всіх його дітей, його віра в Бога залишилася непохитною. І серед гною і виразок він вигукував: Та я знаю, що мій Викупитель живий, і останнього дня Він підійме із пороху цю шкіру мою, яка розпадається, і з тіла свойого я Бога побачу, сам я побачу Його, й мої очі побачать, а не очі чужі… (Іов.19:25-27).
Кому Господь висловив Своє здивування? Тим, хто йшов за Ним. Це Його святі апостоли. Для напоумлення їх Він і здивувався. Звичайно, й інші іудеї, що вирушили разом з Ним у дім сотника, чули слова ці, котрими Господь висловив Своє здивування: істинно говорю вам, і в Ізраїлі не знайшов Я такої віри. Тобто: не знайшов і в народі іудейському, котрому слід би мати віру міцнішу, ніж у всіх інших народів на землі, бо саме йому з самого початку через численні чудеса і знамення, через полум’яні вислови Своїх пророків Господь Бог відкрив Свою силу і могутність, Свою опіку і любов. Але в Ізраїлі віра майже зовсім висохла, і вибрані сини повстали проти Отця і відлучилися від Нього розумом і серцем настільки, що розум їх осліп і серце закам’яніло. Навіть і Його апостоли спочатку – включаючи і Петра, і не кажучи вже про Іуду, - не мали такої віри у Христа, як цей римський офіцер; такої віри не мали ні сестри Лазаря, в домі котрих часто бував Христос, ні Його родичі і друзі в Назареті, серед котрих Він виріс.
Тепер Господь, проникаючи Своїм духом до кінця часів, виголошує пророцтво, скорботне для іудеїв і радісне для народів язичницьких: Говорю ж вам, що багато прийде зі сходу і заходу і возляжуть з Авраамом, Ісааком і Яковом у Царстві Небесному; а сини царства скинуті будуть у темряву зовнішню: там буде плач і скрегіт зубів. Це пророцтво на сьогодні значною мірою збулося, та й тепер продовжує збуватися. На сході і на заході від народу іудейського жили народи язичницькі (Господь не сказав багато язичників, а лише багато зі сходу і заходу, хоча ясно, що Він мав на увазі язичників. Чому Він не сказав язичники? «Щоб не обурити іудеїв, для того й говорить обережно: зі сходу і заходу». Феофілакт). Багато з них повністю перейшли у віру Христову, як, наприклад, вірмени і абіссінці, греки і римляни, і всі народи європейські; інші народи лише частково стали християнськими: наприклад, араби і єгиптяни, індійці і перси, китайці і японці, ефіопи і малайці. В той час, як євреї, котрим Царство спершу було запропоноване, і донині продовжують впиратися у своєму невір’ї у Христа. І за це вони більшою мірою, ніж усі інші народи, розсіяні по всьому світу, зігнані зі своїх місць, зневажені і зненавиджені народами, серед яких поселились приходьками. Таким чином, життя їх на землі стало темрявою зовнішньою і скреготом зубів. Слово непроглядна означає зовнішня. «Оскільки той, кого Господь вижене геть, ніби за двері, назовні, позбавиться світла, то з цієї причини темрява названа зовнішньою» (Ієронім).
Та по суті це означає відлучення і цілковите віддалення від Бога: перебування у далекій стороні, ще дальшій, ніж та, у котрій блудний син страждав від голоду і, потребуючи, заздрив навіть свинячій їжі. А у світі іншому опиняться за безсмертною трапезою їх власних праотців: Авраама, Ісаака та Якова, - більше людей з усіх сторін світу, всіх рас і всіх мов, ніж їх, євреїв. І буде у світі тому для невірних синів Царства: темрява, плач і скрегіт зубів. Висохлий виноградник Домовладика викорчовує і лозу кидає у вогонь, а на його місце саджає і прищеплює дикий виноград. Бунтівних синів Своїх Отець Небесний відлучає від Себе навіки, а замість них всиновлює Своїх наймитів. І так вибрані стають невибраними, а невибрані – вибраними, перші – останніми, а останні – першими.
І сказав Ісус сотникові: іди, і як ти вірував, так і буде тобі. І одужав слуга його відразу. Після того як Він виголосив пророцтво, Він здійснює чудо. Ніби хоче цим чудом не тільки винагородити сотника за віру, але й Своє велике пророцтво підтвердити. Сказав, і одужав слуга. Як під час першого творіння сказав Бог – і стало так. Розслаблений чоловік, котрого вся Римська імперія не могла б врятувати, за одним Божественним словом Спасителя встає і одужує. Хвороба є слугою Божою, і коли Пан говорить: піди, вона йде; і коли Він говорить; прийди, вона приходить. Без ліків і засобів хворий одужав, бо пізнав слуга наказ Пана свого, пізнав і утік. Не ліки і засоби зцілюють, а Бог. Бог зцілює – або безпосередньо, Своїм словом, або через посередництво ліків і засобів – у відповідності з меншою чи більшою вірою хворого. Нема у всьому величезному світі ліків від будь-якої хвороби, які могли б відігнати хворобу і повернути здоров’я без сили Божої, без присутності Божої, без слова Божого.
Нехай буде слава Богові Живому за Його численні зцілення вірних Своїх могутнім словом – і у минулому, і в теперішньому. Поклонімося Його святому і всесильному слову, яким Він творить нове, лікує хворих, піднімає занепалих, прославляє зневажених, утверджує вірних і навертає невірних, і все це – заради Ісуса Христа, Сина Свого Єдинородного, Господа і Спаса нашого, і силою Духа Святого. Поклонімося ж разом з воїнством ангелів і святих Отцеві і Синові і Святому Духові – Тройці Єдиносущній і Нероздільній, нині і повсякчас, у всі часи і на віки вічні. Амінь.
01.07.2023