Єпископ Микола Сербський (Велімірович) – Неділя двадцять друга після П’ятидесятниці. Євангеліє про Лазаря і багача (Лк., 83 зач., 16:19-31).
Про власність сперечаються люди на землі, і нема кінця цій стомлюючій і безплідній суперечці. О люди, а чиєю власністю є ви самі?
Череда бореться за місце на пасовищі, а господар пасовища і череди стоїть і дивиться, дивуючись: чому його череда так бореться за його пасовище, раз він піклується і про череду, і про пасовище?
Багато речей людина пам’ятає, а одну ніяк запам’ятати не може, скільки їй не повторюй: що вона без власності приходить у цей світ і без власності йде з нього.
Люди ділять цю сиру землю, і ніяк не поділять! Життям вони оплачують межі своєї власності, а межі все одно залишаються нерухомими. Незрівнянно дорожчим люди платять за незрівнянно дешевше; і це не надто їх обурює, а таку страшну ціну вони називають правом, патріотизмом чи яким-небудь іншим втішним словом. Не кажуть тільки, що безумство – коли вівця віддає своє життя за жмут трави, раз трава потрібна для життя, а не сама для себе. Питання про власність врешті є питанням про траву, бо усе, що люди їдять і у що зодягаються, є травою – або ще чимось більш мертвим, ніж трава. На самому початку Священного Письма говориться, що Бог дав у їжу людям і звірам зелень і траву (Бут. 1:29-30; 9:3).
Якщо ви поставите людям питання: «Що важливіше – трава чи людина?» - то отримаєте одноголосну відповідь, що людина важливіша. Але на ділі люди визнають, що важливіша трава, оскільки жертвують і своїм, і чужим життям заради трави.
Хоча питання власності і є питанням трави, все ж, воно є головним каменем спотикання у житті людей на землі. Лише той, хто своїм духом найбільше уподібнюється до Бога, оминає його зневажливо залишаючи позаду. Для інших цей камінь спокуси стає предметом суперечки, предметом розмов, предметом неймовірної праці і поту, предметом сенсу всього життя і, нарешті, - їх надгробком.
Де багатство Креза? Де банкети Лукула? Де держава Цезаря? Де могутність Наполеона? Сліди всього цього, у тому чи іншому вигляді, ще можна виявити, але подібні питання не так важливі, як: де тепер багатий Крез? Де ненаситний Лукул? Де владолюбний Цезар? І де могутній Наполеон? Найважливіше – знати, де люди, а не де їх власність. Але ми не можемо взнати цього, доки не взнаємо: чиєю власністю є самі люди?
Отже, чиєю ж власністю є самі люди? Тому, хто розв’яже це питання, легко буде розв’язати питання про людську власність – як подорожнім, коли вони приберуть з дороги найбільший камінь, легко потім розгребти щебінь і листя.
Коли люди розв’язують це питання самі, без Господа Ісуса Христа, як вони і розв’язували його тисячоліттями, то приходять до двох відповідей. Перша – людина є власністю злих духовних сил, котрі ховаються за природою і під маскою природи; друга – людина є власністю самої природи, яка її і створила, тримає якийсь час в якості меблів серед інших своїх меблів і врешті ламає і вбиває. Від створення світу все мудрування людське, що не запозичило і краплі розуму Христового, має тільки два розв’язки питання - чиєю власністю є людина.
А відповідь Христа на це питання гласить: людина є власністю всеблагого Бога. І вона є власністю не так, як є чиєюсь власністю речі, але як вільна і розумна істота, як син Божий. Це не рішення якогось філософа, бо у такому випадку ми б йому не повірили; але це відповідь Очевидця, що прийшов до людей із самої триєдиної серцевини буття і життя, що поширює життя по всіх світах. Тому ми й віримо цій відповіді, і тільки її вважаємо істинною та спасенною. Точніше, її треба назвати не відповіддю, а свідченням Очевидця.
Цим свідченням розв’язані і всі питання про власність людини, всі господарські, економічні і політичні питання на землі. Люди – Божа власність, а отже, природа – тим більше Божа власність. А це, у свою чергу, означає: все, що людина називає своєю власністю, насправді є власністю Бога, Божою позикою людям. Цю позику Господь розподілив між людьми нерівномірно. Чому нерівномірно? Тому що люди є вільні і розумні істоти. Мертвим предметам Бог усе розподілив порівну. А Своїм вільним і розумним творінням Бог усе розподілив нерівно, щоб проявилися їх розум і свобода; щоб люди побачили свою братську залежність одне від одного; і щоб вони, мудро розпорядившись Божою позикою, забезпечили спасіння як своє, так і своїх братів. Таким чином, Божа позика – чи те, що люди помилково називають своєю власністю, - є лише засобом спасіння людини.
У нинішньому Євангелії говориться про багача, котрий усвідомив власність інакше – в абсолютному сенсі цього слова, і тим прирік себе на такі муки, що серце холоне і волосся піднімається від одного їх опису.
Сказав Господь: один чоловік був багатим, одягався у порфиру і вісон, і кожного дня бенкетував бучно. Був також один убогий на ім’я Лазар, котрий лежав біля його воріт у струпах, і бажав насититися крихтами, що падали зі столу багача, і пси, приходячи, лизали струпи його. Перед нами страшна картина земної нерівності. Але, почекайте, пізніше ми побачимо ще страшнішу картину нерівності небесної. Яка протилежність: з одного боку – багач, одягнений у порфиру і вісон, з другої – убогий, одягнений у струпи і гній! З одного боку – людина, оточена подібними йому людьми: багатими, ситими, ошатними, веселими; з іншого – людина, котру оточують лише пси! З одного боку – багатство, здоров’я і ситість до пересичення; з іншого – гірка убогість, хвороба і голод! З одного боку – гучні пісні, танці і сміх; з іншого – мовчазне очікування крихт хліба, і мовчазне споглядання гною, що витікає з власного тіла, і мовчазне очікування смерті! Мовчазне і терпляче – тому, що не говориться, що Лазар просив про допомогу чи кричав, як інші жебраки. Відчуваючи голод, він лише бажав насититися крихтами зі столу багача і мовчав. Серцем він говорив з Кимось, але язиком - ні з ким. Та й навіщо було говорити йому про свою біду язиком, коли його тіло, оточене псами, говорило про неї виразніше від усіх язиків у світі?
Зверніть, однак, увагу на дуже важливу річ: Господь не згадує імені багача, але згадує ім’я убогого. І впродовж усієї притчі ім’я багача залишається неназваним, в той час як ім’я Лазаря згадується і на землі, і на небесах. Що це означає? Хіба це не цілком противне людському звичаю пам’ятати і згадувати імена багачів, а імена бідняків або не пам’ятати, або, якщо вони й відомі, не згадувати? Як безіменні тіні убогі йдуть чи повзуть по землі поміж людьми, всі під одним загальним іменем – убогий, у той час, як імена багачів звучать у палацах, оспівуються у віршах, пишуться в підручниках історії і в газетах, карбуються на пам’ятниках.
Саме тому Господь не згадує імені багача, щоб не віддати зайвої шани тому, кого люди і так надмірно вшановували, і щоб показати, що суди Божі – інші, ніж суди людські, і часто цілком протилежні від них. Він прийшов на землю не для того, щоб чинити з людьми так, як вони чинять одне з одним, але щоб показати, як Небо вчинить з людьми. І вже самим цим пропуском імені багача Він відкриває одну з небесних тайн. Імена подібних багачів на небесах ніби й взагалі не будуть відомі; їх і не згадають ні серед ангелів, ні серед святих. Вони будуть стерті з Книги Життя. Безумовно, Господь знав ім’я багача, як знав Він і ім’я бідняка. Але Він навмисне не хотів називати його Своїми животворчими вустами, щоб не оновлювати і не оживляти його – бо воно вже було стерте з Книги Життя. Зверніть увагу, що Господь ніби навмисне уникає вимовляти Своїми вустами імена Ірода, Пилата, Кайяфи. Підіть, скажіть цій лисиці (Лк.13:32)! – говорить Він про Ірода, не називаючи його на ім’я. Ще раніше Бог сказав: не пом’яну ж імен їх вустами Моїми (Пс.15:4). Праведникам же Господь наш Ісус Христос сказав: радійте тому, що імена ваші написані на небесах (Лк.10:20); і цю радість Він їм заповідає до усякої іншої, навіть до радості за те, що біси їх слухаються. Але яке зло здійснив цей багач, що Господь не хоче навіть вимовляти його ім’я? Подивіться: Господь не звинувачує його ні в крадіжці, ні в брехні, ні в блуді, ні у вбивстві, ні в невіруванні в Бога, ні навіть у нечесним шляхом здобутому багатстві. Адже схоже, що сам він не здобував цього багатства ні чесним, ні нечесним шляхом, а успадкував його, оскільки говориться: був багатий, а не «став багатим» чи «розбагатів». Але навіщо було Господу звинувачувати його, коли біля воріт його лежало живе звинувачення, написане проти нього не чорнилами на папері, але струпами і гноєм на шкірі живої людини? Безумовно, багач мав усі ті вади, котрі багатство неминуче приносить з собою усякій легковажній людині. Бо той, хто кожного дня розкішно одягався, розкішно їв і пив, і весело проводив час, не міг мати у собі страху Божого, не міг втримати язик свій від велемовства, черево – від обжерства, серце – від гордості і марнославства, від зневаги до інших людей, від насмішок над святинею Божою. А все це неминуче і нестримно штовхає людину і на блуд, і на обман, і на помсту, і на вбивство, і на боговідступництво. Але всі ці гріхи і вади багача Господь не перераховує. З Його притчі стає очевидною лише вина багача, а саме: цілковите презирство до чоловіка Лазаря, і не через що інше, як тільки через його бідність і хворобу. Якби Лазар з’явився біля воріт здоровий і одягнений у вісон, багач, безумовно, звернувся б до нього з запрошенням на свою трапезу – звернувся б як до людини і визнав би у ньому людину. Однак у бідному і вкритому струпами Лазарі він людини не бачив і не визнавав. Він зневажив творіння Боже, ніби його й не існувало. Він відвертався від нього, щоб не забруднити свого погляду. Він вважав, що належить сам собі, а своє багатство вважав не позикою Божою, а винятково своєю власністю. Талант, даний Богом, він закопав у землю свого тіла і не дав користуватися ним тому, хто цього потребував. Серце його обтяжилося обжерством і пияцтвом (Лк.21:34) і стало цілковито сліпим до духовного світу і духовних цінностей. Він дивився тільки плотськими очима, слухав плотськими вухами, жив плотським життям. Його душа була у таких струпах, як тіло Лазаря. Його душа була справжнім відображенням тіла Лазаря, і тіло Лазаря було справжнім відображенням його душі. Таким чином, Бог помістив на землі двох людей, щоб вони були дзеркалами одне одного: одного за воротами, другого біля воріт. Зовнішній блиск багача був дзеркалом душі Лазаря, а зовнішні струпи Лазаря – дзеркалом внутрішнього світу багача. Навіщо було Господу перечисляти всі гріхи багача? Всі вони розкриті одним штрихом, всі до одного. Жорстокосердя до Лазаря зірвало завісу з гноїща душі багача, і миттю стала явною вся мерзота цього гноїща – і для очей, і для вух, і для носа, і для язика.
Ось зображення двох нерівних на землі людей: одного, ім’я котрого було дуже добре відоме людям і охоче вимовлялося ними, і другого, імені котрого люди знати не хотіли. А тепер подивімось, як зображується перебування цих двох нерівних людей у світі іншому.
Помер убогий і віднесений був Ангелами на лоно Авраамове. Помер і багач, і поховали його. І в пеклі, у муках, він підняв очі свої, побачив вдалині Авраама і Лазаря на лоні його. Вмирають багаті, так само, як вмирають бідні. Ніхто не народжується на цей світ, щоб жити у ньому вічно, бо цей світ і сам смертний, і чекає свого кінця. Багачі вмирають, зітхаючи за цим світом, а бідняки – зітхаючи за тим. Залишивши цей світ, багач залишив блиск, розкіш і насолоду; а Лазар, залишивши цей світ, залишив голод, струпи і псів. Але подивіться тепер на жнива Божі! Коли помер бідняк, ангели взяли душу його і віднесли до раю; а коли помер багач, ангели повернулися від його смертного ложа з порожніми руками. На одному, зовні гнилому, дереві ангели знайшли і зібрали чудесні і спілі плоди; а на другому, зовні з розлогою кроною і зеленому, не знайшли ніяких плодів. А всяке дерево, що не приносить доброго плоду, зрубають і кидають у вогонь (Лк.3:9). Ці пророчі слова буквально збулися на немилосердному багачеві. І тіло його, і душа були зрубані; тіло кинуте у могилу – горіти в землі, а душа в пекло – горіти в пеклі. Ангели навіть не наближалися до його смертного ложа, бо знали, що для них там нічого нема; до нього наблизились біси і люди. І ті, й інші хотіли його поховати: і біси поховали його душу в пеклі, а люди – тіло у землі. Звісно, люди і до мертвих тіл багача і Лазаря ставилися по-різному, як по-різному ставилися до них живих. Звістка про смерть багача рознеслася у всі кінці, і все місто схвилювалося і прийшло на його похорон. Холодне тіло (яке, мабуть, після смерті вперше, відтоді як народилося, виглядало серйозно) було знову зодягнене у нову порфиру і новий вісон, поміщене в домовину, зроблену з рідкісного дерева і рідкісного металу, і провезене по місту у позолочений колісниці кіньми, вкритими чорними попонами, - такими втомленими, наче й вони зодяглися в жалобу за тим, хто своїм життям програв милість Неба. За колісницею йшли натовпи друзів, родичів і слуг у жалобному одязі. За ким же була ця жалоба? За тим, хто не хотів навіть об’їдків зі свого столу дати голодному убогому. Усе місто зібралося біля його могили, щоб послухати промови про його чесноти і заслуги перед містом, народом і людством – красиві, як порфира, і гладкі, як вісон на тілі мертвого, котрому вже не потрібні були навіть крихти з трапези цього життя; промови брехливі, як і все життя цієї людини; промови порожні, як і душа його була порожньою від добрих діл. Нарешті, тіло з порфирою і вісоном покладене в землю, щоб його не лизали пси, але їли хробаки. На могилу поклали вінки з зелені та квітів – тому, хто втратив вінець небесної слави. І спорудили йому вищий від людського зросту дорогий пам’ятник з золотом написаним іменем, котрого не виявилося у Книзі Життя. Але ні одному з тисяч, що зібралися на цей марний парад, не спадало на думку, що в той же самий час душа багача була у пеклі.
А як поховали бідняка Лазаря? Як знайдену на вулиці здохлу собаку. Хто-небудь, ймовірно, повідомив міській владі, що на вулиці лежить труп якогось жебрака. Так що владі довелося потрудитися поховати його, з багатьох причин, але насамперед з двох: перша – щоб його пси не розірвали і не розтягнули по місту; а друга – щоб він, розкладаючись, не поширював у місті заразу. Крім того, треба його якомога швидше витягнути з міста і закопати ще й тому, що мертве тіло, скорчене, вкрите струпами і одягнуте у лахміття, ображає погляди перехожих. Отже, жодна з причин не була заради Лазаря, а всі заради самих городян. Він, бідняк, завдавав прикрості людям своїм життям. Завдав прикрості і смертю. Влада, очевидно, морщилась, почувши цю неприємну новину, і шукала людей, котрі б виконали цю неприємну роботу, і турбувалася, як оплатити цим людям їх роботу! І з вуст в уста передавали: якийсь жебрак помер! Хто буде ховати жебрака? Де, і за який кошт? «Хто цей жебрак?» - можливо, питали цікаві діти. Смішне питання. Хто ж стане дізнаватися і пам’ятати імена жебраків.
Ось яка велика різниця була між цими двома людьми в оцінюючих очах людських! Але на небесах не надто покладаються на людські оцінки: ні на їх похвалу, ні на плювки, ні на ордени, ні на осуд. Людські оцінки простягаються лише до могили, а далі Небо приймає душі померлих і дає оцінки Саме. І за небесною оцінкою зодягнений у вісон багач зійшов у пекло, а вкритий струпами Лазар піднявся до раю.
І в пеклі, у муках великих, підняв багач очі свої і побачив вдалині Авраама і Лазаря на лоні його. Ймовірно, вперше за весь час свого існування багач тепер піднімає очі вгору. На землі він дивився тільки на себе і на світ довкола себе, і його погляд, не затьмарений ніяким стражданням, ніколи не спрямовувався вгору. Так і нині відбувається з багатьма з нас, від чого й виникло прислів’я: «Як тривога, так до Бога!» Нехай же будуть тисячу разів благословенні страждання, котрі зустрічаються нам у цьому житті і змушують нас підносити очі свої і серце своє до Господа! Якби цей нещасний багач не проклинав земні муки, не тікав від них, шукаючи тільки сміху і веселощів, він би ще на землі підняв свої очі до небес і, ймовірно, уникнув би мук пекла, звідки марно піднімати очі вгору. Ще премудрий цар сказав: Нарікання краще від сміху; тому що при печалі лиця серце робиться кращим (Еккл.7:3). Цей багач сміявся і веселився все життя, і сміх та веселість повністю вигнали з його серця страх Божий. Отже, коли він подивився з пекла вгору, то побачив вдалині Авраама і Лазаря на лоні його. Сказано вдалині, щоб цим показати, як пекло віддалене від райської обителі праведників. Авраам є праотцем народу єврейського по плоті, але по своєму благочестю він праотець усіх праведників, котрі вірою, послухом і смиренням догодили Богові, виконавши Його волю. І Лазар був на лоні Авраамовому. Що є лоно Авраамове? Воно є тихим пристановищем усіх праведних, упокоєних Богом після бур житейських на землі. До пришестя Спасителя євреї вважали Авраама першим між праведниками, а Господь говорив цю притчу євреям. Звісно, з приходом Христа у світ багато стали і більшими від Авраама у Царстві Божому. Не Аврааму, але апостолам Своїм Господь обіцяв, що вони сядуть на дванадцяти престолах судити дванадцять колін ізраїлевих. Але з племені Симового Авраам перший сподобився Царства Божого (Лк.13:28), в котрому, крім нього, є й усі інші праведники, замучені та побиті пророки, благочестиві царі та інші угодники Божі. У цю обитель найбільших праведників, в обитель Авраама, Ісака, Якова, Йосипа, пророків Іллі і Єлисея, праведного Йова і славного Давида, увійшов і Лазар, цей жалюгідний бідняк, котрий у земному житті терпляче зносив і голод, і наготу, і зневагу, і хворобу, і струпи. Ніхто з них не удостоївся прийти у це місце світла, миру і несказанної радості за своє земне багатство та веселощі, за свою вченість і владу, за свою Царську корону і могутність; але за свою тверду віру і уповання на Господа, за свою покірність волі Божій чи за свою терплячість і вчасне покаяння. Бо не дивиться Бог на місце людини на землі, але дивиться на її серце. У Царство Його увійдуть власники не царської корони, але царської душі; і увійдуть багаті милосердям і вірою, а не грошима і землями; і увійдуть учені, яких навчили не світ і плоть, але премудрість Божа; і увійдуть ті, хто радіє і веселиться, але не ті, чиє серце веселили лише музики і танцюристи, а ті, хто наповнив його радістю і веселощами про Господа, як говорить псалмоспівець: серце моє і тіло моє линуть до Бога Живого (Пс.83:3)!
Що ж говорить грішний багач, дивлячись на цю сяючу світлицю над собою і бачачи поруч з Авраамом Лазаря, того самого Лазаря, чиїм іменем він не хотів на землі бруднити вуст своїх? І, закричавши, сказав: отче Аврааме! Змилосердься наді мною і пошли Лазаря, щоб вмокнув кінець пальця свого у воді і прохолодив язик мій, бо я мучуся у полум’ї цьому. Воістину, нема слів, котрі могли б краще виразити весь жах мук грішників у пеклі! Якщо хтось трішки зголоднів, він просить м’яса і риби, щоб задовільнити своє черево; якщо хтось дуже голодний, він просить навіть скоринку хліба, щоб насититися; але якщо людина помирає з голоду, вона радіє, отримавши навіть жменю жолудів для спасіння свого життя. Яке несказанно страшне пекельне полум’я, у котрому горів цей багач, ясно видно з того, що він не просить ні шматка криги, ні відра води, ні навіть чаші води, а тільки вологого кінця одного пальця! Про те, щоб лише одна крапля води на кінці пальця спустилася на його палаючий язик! О, брати мої, якби люди вірували, що Господь наш Ісус Христос прийшов на землю не для того, щоб збільшувати царство неправди ще однією неправдою, і що Він взагалі не міг виголосити неправду чи щось перебільшити; тоді, воістину, однієї тільки цієї Євангельської притчі вистачило б, щоб спасти усіх людей, що живуть на землі. Подивіться, як цей чоловік, що не знав у земному житті про милість, волає про милість з полум’я пекельного! А тоді подивіться на себе, ви, що не тільки не робите милості, але й творите немилість більш нещасним і біднішим, ніж ви самі! Незабаром можете і ви, як цей колишній багач, заголосити про милість з цього місця, в яке у вічності проміння милості не проникає.
Але Авраам сказав: чадо! Згадай, що ти отримав уже добре твоє у житті твоєму, а Лазар – зле; нині ж він тут втішається, а ти страждаєш; і крім того між нами і вами величезна прірва, так що ті, хто хочуть перейти звідси до вас не можуть, так само і звідти до нас не переходять. Авраам звертається до грішника, що горить у пеклі, з ласкавими словами: чадо, - що показує повну відсутність усякої люті у праведників в Царстві блаженства. Крім того, таким зверненням праотець Авраам хоче нагадати своєму нащадку, що той з його племені, що він мав перед собою такі високі зразки, як Авраам та інші праведники, і вчасно міг позбавити себе пекельних мук. Але він не може виконати благання грішника з двох причин. По-перше, тому, що таким становищем речей задоволена небесна справедливість; і, по-друге, тому, що між оселями праведників і місцем мук грішників на тому світі немає ні мосту, ні дороги для людей. Чи зможе все ж хто-небудь з грішників за молитвами земної Церкви бути переведеним Богом з пекла до раю ще перед настанням Страшного Суду – це таємниця Божа, в котру Авраам не входить. Він тільки нагадує колишньому багатієві, який тепер бідніший від усіх убогих на світі, що той отримав у тимчасовому житті все, що бажав. А так як він на землі ніколи не бажав небесних благ, не пожертвував заради них ні однією крихтою хліба і не пролив ні однієї сльози, то він уже прийняв плату повністю у житті земному. Лазар же у цьому тимчасовому житті прийняв лише муку, біль, зневагу і сльози, бажаючи благ небесних, і ось, він і досягнув тих благ. Як і сказав Господь: Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться (Мт.5:4); і ще: ви сумні будете, але печаль ваша на радість буде (Ін.16:20); і ще: Горе вам, хто сміється нині! Бо плакати і ридати будете (Лк.6:25)!
Побачивши, що Авраам справедливо відповів йому на його першу просьбу, грішник тепер просить, благає про інше:
Тоді сказав він: так прошу тебе, отче, пошли його у дім батька мого, бо у мене п’ятеро братів; нехай він засвідчить їм, щоб і вони не прийшли у це місце мук. Звідки у нього раптово взялося таке милосердя до інших людей і така турбота про спасіння інших? Ні, це не милосердя, але ще один вологий палець, про який він просить, щоб його доторком полегшити свої муки. Цим він відкриває особливий свій гріх: спокушування інших. Отже, він потрапив у пекло не тому тільки, що був жорстокосердим до Лазаря, але й тому, що легковажним життям подав приклад своїм братам, і цим і їх згубив, проклавши їм дорогу до пекла. А спокуса є страшним гріхом: послизнутися самому і потягти за собою інших означає заслужити незрівнянно тяжчий осуд, ніж людина, котра лише сама послизнулася. Послухайте, які страшні слова сказав Сам Господь про того, через кого приходять спокуси. Краще було б йому, коли б жорно млинове на шию йому почепити та й кинути в море, аніж щоб спокусив він одного з малих цих (Лк.17:1-2). А, судячи з усього, брати цього багатія були молодшими від нього. Тому він насамперед хотів би, щоб Лазар прийшов до нього і простив його; а тоді – спокутувати свій гріх перед своїми братами. Тоді б полум’я його стихло і муки зменшились. Таким чином, він звертається з цим проханням до Авраама не стільки заради своїх братів, скільки заради себе самого.
Авраам сказав йому: у них є Мойсей і пророки; нехай слухають їх. Він же сказав: ні, отче Аврааме, але якщо хто з мертвих прийде до них, покаються. Тоді Авраам сказав йому: якщо Мойсея і пророків не слухають, то якби хто і з мертвих воскрес, не повірять. Отже, і друге прохання багатія Авраам також не може виконати. Він наводить вагомі і переконливі докази, чому. Навіщо посилати Лазаря на землю з нагадуванням людям, що їх чекає після смерті, коли через Мойсея і пророків їм ясно сказано, що треба робити для спасіння? Багато тисяч інших людей спаслися не свідченням мертвих, але свідченням живих. І якщо стільки тисяч змогли спастись, слухаючи Мойсея і пророків, зможуть і твої брати. Даремно грішний багач наполягав, підкріплюючи своє прохання тим, що якщо хтось з мертвих прийде до них, покаються. Авраам знову, привівши вагомий доказ, остаточно відмовляється виконати його прохання. Чим допоможе їм свідчення Лазареве, якщо вони не слухають Мойсея і пророків? Хіба Мойсей, Ісайя і Ілія не бачили Бога, і хіба вони не від імені Божого говорили те, що говорили? І якщо їм не вірять, то як повірять Лазарю, якщо він явиться до них, воскреснувши з мертвих? Насамперед, хто такий Лазар? Хіба вони коли-небудь заглядали у його вкрите струпами лице, щоб впізнати його, якщо тепер він явиться до них у славі, світлий, як ангел? Хіба вони коли-небудь слухали його голос, щоб впізнати його по голосу? Хіба вони коли-небудь питали про його гірке життя, щоб впізнати його по його історії? Чи не скажуть вони: це примара? Чи якийсь привид? Чи самообман? Яку користь принесло Саулу явлення Самуїла з мертвих (1Цар.28)?
Відповідь Авраама нічим не допомогла грішникові, що горів у пеклі, але вона може допомогти багатьом, хто нині викликає духів померлих, щоб дізнатися про небесні тайни і ніби укріпитися у вірі. Воістину, нема нині легшого шляху збожеволіти і впасти в безодню! Спіритизм є втечею з світла у темряву і пошук світла у темряві. Хто викликає духів для пізнання істини доводять цим, що не вірують Господу Ісусу Христу. Але як можуть розумні люди вірити духам своїх тіток і сусідів, коли є ще питання, чи дійсно це духи тих, під чиїми іменами вони являються, але при цьому не вірити Вседержителеві істини? Чим можуть тітки і сусіди, і медіуми, і провісники засвідчити свої слова? А Христос засвідчив Свої слова Своєю кров’ю і кров’ю тисяч і тисяч віруючих в Нього, хто життя своє поклав за ці слова. Втім, євреї бачили не тільки дух, але й дух, і тіло воскреслого Лазаря, а все ж не тільки не повірили, але й хотіли вбити Лазаря (Ін.12:10-11), щоб він не свідчив про істину. А ще євреї бачили повернену з мертвих доньку Яіра, і сина Наїнської вдови – чому ж не вірили?
І вони бачили багатьох мертвих, що повстали з гробів, коли Ісус спустив дух, - чому ж не вірили? І, нарешті, вони достовірно дізналися про Воскреслого Господа Ісуса – але, замість того, щоб увірувати, вони підкупили сторожу заперечувати істину і проголошувати брехню. Якщо ж і всього цього нам не досить, щоб повірити, але потрібні ще й свідчення мертвих, ось вони нам: ось Авраам, ось Лазар, ось грішний багач! Ось свідки і раю, і пекла, і це свідки, перевірені не ким іншим, як Самим Господом Ісусом Христом. Хоча б хто з нас своїми очима ясно побачив Рай і пекло і почув би цю розмову між Авраамом і грішником, він не міг би і найменшою мірою вірити собі, своєму зору, своєму слуху настільки, наскільки він може вірити свідченню Тайновидця Ісуса Христа. Господь бачив і чув все те, про що повідомив нам у цій притчі, і тепер ми знаємо істину. Якби ми бачили це самі, ми б сумнівалися, кажучи: можливо, це якийсь привид, чи сон, чи галюцинація. Але Він бачив і чув, Він, котрий не міг обманутися і, тим більше, кого б то не було обманути. О, брати якби ми вірували Йому більше, ніж собі! Він цього і вимагає від нас; і це є головна вимога Його Євангелія – щоб вірили Йому більше, ніж собі, і більше, ніж усім живим і усім мертвим. Чи не так, втім, у випадку з усяким істинним путівником і подорожніми, котрих він веде? Чи не вимагає він, щоб подорожні йшли за ним, і не шукали шляху своїми недосвідченими очима, і не йшли за хибними путівниками, котрі з якихось своїх розрахунків говорять, що знають коротший і легший шлях?
Господь наш Ісус Христос є нашим Путівником у Його Царство, котре ніхто не може знати краще за Нього Самого. Ми зобов’язані вірити Христові більше, ніж своїм вухам і очам, що легко піддаються обману, і своїм нікчемним мудруванням. Щоб ми не були обмануті різними сумнівними духами і привидами, Він у Своїй присутності відкрив нам рай і пекло, і дозволив мертвим повідомити нам потрібне для нашого спасіння. У Своїй присутності – щоб ми дізналися істинну правду про загробний світ – і рівно стільки цієї правди, скільки нам треба знати, щоб не мати жорстокосердя багача і мати терпіння Лазаря, його віру і його надію. І щоб ми нічого у цьому світі не вважали своєю власністю, але все, що ми маємо, - Божою позикою, даною нам для спасіння нашого і наших ближніх. Господу ж Ісусу Христу за це подобає честь і слава, з Отцем і Святим Духом – Тройці Єдиносущній і Нероздільній, нині і повсякчас, у всі часи і на віки вічні. Амінь.
05.11.2023