Єпископ Микола Сербський (Велімірович) – Неділя двадцять перша після П’ятидесятниці. Євангеліє про Господа Сіяча (Лк., 35 зач., 8:5-15).
Весь світ є однією довгою притчею, складеною з безлічі притч.
Як усяка притча має кінець, так і світ цей минущий, і все те, що у світі. Але духовне ядро, що ховається в шкаралупі усіх притч, залишається міцним і не гниє.
Люди, які цими притчами живлять лише очі і вуха, залишаються голодними духом. Бо дух живиться ядром притч цих, а вони не здатні дістатися до цього ядра.
Недуховна, плотська людина живиться зеленим листям численних притч і завжди залишається голодною і непокоїться голодом. Духовна людина шукає ядро цих численних притч і, живлячись ним, буває ситою і спокійною.
Притчами є й усі існуючі речі, бо всі вони, як зелене листя, чи як шкаралупа, оточують приховане ядро. Притчами є й усі події, що відбуваються, бо й вони – лише одяг для духовного змісту, духовного ядра, духовної їжі.
Поміщена у цей світ людина, ніби поміщена в море премудрості Божої, вираженої у притчах. Але той, хто дивиться на цю премудрість тільки очима, не бачить нічого, крім одягу, в який вона зодягнена; дивиться і бачить одяг природи, але дух і ядро природи не бачить; слухає і чує природу, але слухає і чує безглузді голоси, а суті не розуміє. Ні оком не можна побачити серцевину природи, ні вухом вловити суть її. Дух виявляє дух; осмислення знаходить суть; розум зустрічається з розумом; любов відчуває любов.
Воістину, бідний і жалюгідний цей світ, бо швидко минає, і той, хто причепиться до нього як до чогось, що має самостійну цінність, безумовно впаде і застогне від болю та сорому. Але світ є багатою скарбницею повчальних притч, і той, хто буде так його сприймати і таким чином ним користуватися, не впаде і не посоромиться.
І сам Господь наш Ісус Христос для напучування людей часто використовував притчі, що зображають природу, тобто речі і події світу цього. І часто Він брав для повчання звичайні речі і звичайні події, щоб показати, наскільки поживне ядро і наскільки глибокий зміст у них приховується. В незвичайних і рідкісних пригодах – наприклад, в падінні зірок, землетрусах, великих війнах і т.п.- і звичайні люди шукають якогось духовного значення. Але тільки незвичайні люди шукають і знаходять духовний зміст і в звичайних, щоденних подіях, що часто трапляються. Найнезвичайніший серед усіх незвичайних, хто коли-небудь ходили по землі, Господь наш Ісус Христос, ніби навмисне вибирає з світу цього найбільш пересічні речі, щоб відкрити людям таємницю вічного життя. Адже що може бути звичайніше за сіль, розчину, гірчичне зерно, сонце, птахів, траву і лілії польові, пшеницю і кукіль, каміння і пісок? Ніхто із тих, хто щодня дивляться на них лише очима і не подумали б шукати в них сокровенні тайни Царства Божого. А Христос зупинив саме на них увагу людей, відкривши невимірні небесні таємниці, що ховаються під зовнішнім їх виглядом. Так само прості і звичайні події, якими Господь користувався, щоб показати і пояснити все духовне життя людини, чи всю історію людського падіння і спасіння, чи кінець світу і Страшний Суд, чи милість Божу до грішників. Віками люди дивилися на звичайні події, схожі на ті, що описані у притчах про сіяча і зерно, про пшеницю і кукіль, про таланти, про блудного сина, про злих виноградарів, але нікому й на думку не спало, що під листям цих подій приховується ядро настільки поживне для духа людського, поки Господь Сам не розповів ці притчі, не розтлумачив їх значення і не показав їх ядра.
Сьогоднішнє Євангеліє викладає відому Христову притчу про сіяча, котра зовнішньо розповідає про цілком звичайну подію, але у своїй внутрішній серцевині приховує Самого Господа Ісуса Христа, і людські душі, і вчення Євангельське, і причину загибелі, і шлях спасіння людських душ – усе зразу.
Вийшов сіяч сіяти насіння своє. Наскільки простий, настільки й урочистий початок! Він означає: настав час посіву, морози і сніги підготували землю, орачі зорали, весна настала і сіяч вийшов сіяти Вийшов сіяч з дому свого, на ниву свою, сіяти насіння своє – не чуже, але своє. Це є зовнішня простота; а ось внутрішня глибина: сіяч є Христос, насіння – животворче Євангельське вчення. Рід людський тисячоліттями мук і страждань, блукань і волань розрихлений і підготовлений до сприйняття Божественного насіння живоносного вчення; пророки розорали ниву душ людських, і Христос засяяв, наче весна після довгої суворої зими, і, наче сіяч, вийшов сіяти. Пророки є орачами, а Він – сіяч. Якщо пророки посіяли де-не-де насіння, то насіння те не було їхнім, але позиченим у Бога. А Христос вийшов сіяти Своє насіння. Лжевчителі, що приходили до Христа, брали насіння у диявола і сіяли його у світі як своє. А Христос не позичає ні в кого, але істинно сіє Своє насіння. Вийшов сіяч – але звідки вийшов і куди? Вийшов Син Божий з вічних надр Отця Свого, але все-таки не відділився від цих надр. Увійшов у тіло людське, щоб як Людина послужити людям. Вийшов, як світло сонячне, не розділене з сонцем. Вийшов, як дерево з кореня, що від кореня свого не відділяється. Душі людські – Його нива; і Він вийшов на Свою ниву. Світ через Нього почав бути, а Він прийшов у світ – отже, Він вийшов на Свою ниву. Душі людські через Нього почали бути – і Він прийшов до своїх – отже, Він вийшов на Свою ниву. Отже: з Своєї обителі Він вийшов і прийшов на Свою ниву, щоб сіяти Своє насіння. Це справжній Сіяч, з усіх сторін оточений світом через незаперечність Своїх прав на власність і через чистоту та істинність шляхів Своїх. Не такий Він, які ті раби, що виходять з чужого дому, приходять на чуже поле і сіють чуже насіння, котрі часто у люті своїй забуваються і присвоюють чуже, називаючи його своїм – тому їх оточує неспокій і страх.
І коли він сіяв, одне впало при дорозі і було затоптане, і птахи небесні поклювали його; а інше впало на камінь і, зійшовши, засохло, тому що не мало вологи; а інше впало поміж терниною, і виросла тернина і заглушила його; а інше впало на добру землю і, зійшовши, принесло плід сторицею. Сказавши це, промовив: хто має вуха слухати, нехай слухає! Ці останні слова вказують, що у притчі є сокровенний сенс. Бо усі люди мають вуха і легко можуть почути голос і слова цієї притчі, та не всі мають слух духовний, щоб чути дух, що дихає у ній. Тому Господь говорить: хто має вуха слухати, нехай слухає!
Вся ця притча ясна і правдива, навіть якщо бачити у ній просто опис однієї звичайної події. Кожен землероб зміг би підтвердити із власного досвіду, що справді, саме так і трапляється з посіяним на ниві насінням. І кожен може розповісти вам про свою працю і муки на полі: зробити так, щоб через нього не ходили, вибрати з ґрунту каміння, викорчувати і спалити терня – і, таким чином, усю ниву перетворити на добру землю. Але притча ця розказана не заради того у ній, що кожному відоме, а заради сокровенного змісту, раніше нікому не відомого. Вона розказана заради глибокої, вічної, духовної істини, що в ній прихована.
Нива – це душі людські; різні ділянки ниви означають різні людські душі. Одні душі – ніби смуга при дорозі; другі – як камениста частина ниви; треті – як місце, поросле терням; а четверті – як добра земля, віддалена від дороги і очищена від каміння і терня. Але чому сіяч кидає насіння не тільки на добру землю, але й при дорозі, і на камінь, і поміж терням? Тому що Євангеліє відкрите усім і не обмежене якоюсь однією групою людей, як було з багатьма самозваними учнями греків і єгиптян, темними і чародійськими, метою котрих була швидше влада однієї людини чи групи людей над усіма іншими, ніж спасіння душ людських. Що кажу вам у темряві, говоріть при світлі; і що на вухо чуєте, проповідуйте на покрівлях (Мт.10:27). Так заповідав Господь Своїм учням – головний Сіяч іншим сіячам. Далі, і тому ще, що Бог бажає спасіння усіх людських душ, бо Він хоче, щоб усі люди спаслись (1Тим.2:4), не бажаючи, щоб хто-небудь загинув (2Пет.3:9). Якби Господь сіяв Своє Божественне вчення лише серед добрих людей, тоді у злих була б відмовка, що вони навіть не чули про Євангеліє. І, таким чином, свою погибель вони приписували б Богові, а не власній гріховності. Але тим часом вони загинуть не з Божої вини, бо Бог праведний і ніяка вина не може навіть наблизитися до світла Його правди. У тому, що три частини насіння пропали, винен не сіяч і не насіння, а сама земля. У тому, що багато людей загине, не буде вини Христа, ні Його святого вчення, але самих цих людей. Бо вони не вкладуть ні праці, ні любові, щоб виростити прийняте насіння; щоб захистити його від бур’яну; щоб закопати його у плодоносну глибину душі своєї і зберегти його до принесення плоду і до жнив. Але хоча три частини ниви залишаться безплідними, слово Боже дасть щедре жниво. Як і сказав Бог через пророка: слово Моє, котре виходить з вуст Моїх, - воно не повертається до Мене марно, але виконує те, що Мені угодно, і здійснює те, для чого я послав його (Іс.55:11). Те, що деякі люди не скористаються словом Христовим, не означає, що слово це посіяне даремно. Богу все можливо: Він може зробити так, що через це Його жниво на добрій землі стане щедрішим. В гіршому випадку, слово Його повернеться до Нього, якщо не інакше, то як талант, закопаний злим рабом чи як мир, принесений домові і не прийнятий. Як звелів Господь апостолам вітати кожен дім, в котрий вони входять, кажучи: «Мир дому цьому». І якщо дім буде достойний, то мир ваш зійде на нього; якщо ж не буде достойним, то мир ваш до вас повернеться (Мт.10:12-13).
Та послухаймо краще, як Сам Господь розкриває внутрішній зміст цієї притчі. Бо це одна з рідкісних у Євангелії притч, котру Христос витлумачив Сам. А витлумачив тому, що Його про це попросили апостоли:
Учні ж Його спитали у Нього: що б означала притча ця? Він сказав: вам дано знати таємниці Царства Божого, а іншим у притчах, так що вони дивлячись не бачать і слухаючи не розуміють. Учням ця притча саме через свою простоту здавалася незрозумілою і важкою для застосування у духовному житті. За євангелистом Матвієм, учні спочатку задали питання: для чого притчами говориш їм? Євангелист Лука питання це випускає і наводить друге: що б означала притча ця? Христос відповідає їм на обидва запитання. Насамперед Він наводить різницю між Своїми учнями як слухачами та іншими слухачами. Хоча учні були простими, благодать Божа була на них; і хоча вони в той час ще не були досконалими, все-таки їх духовний зір став достатньо гострим для пізнання таємниць Царства Божого. Їм іноді можна було говорити і прямо, без притч; але іншим говорити без притч було неможливо. А що й апостолам не завжди можна було говорити без притч, ми бачимо з останньої бесіди з ними Христа: Досі Я говорив вам притчами; але настає час, коли вже не буду говорити вам притчами (Ін.16:25). Чому ж він говорить у притчах народові? Так, що вони дивлячись - не бачать, і слухаючи - не розуміють? Тобто: якби Я говорив їм прямо і без притч, вони дивились би тілесними очима - і не бачили нічого, і слухали б тілесними вухами - і не розуміли нічого. Бо духовні предмети не видимі для тілесних очей і не чутні для тілесних вух. А що ці слова мають саме такий сенс, ясно з цього ж речення у євангелиста Матвія, в якого воно побудоване дещо інакше: тому говорю їм притчами, що вони дивлячись - не бачать, і слухаючи - не чують, і не розуміють. Тобто: коли Господь говорить їм голі духовні істини, не зодягнені у притчі і порівняння з речами та подіями цього видимого світу, вони не бачать цих істин, вони їх не чують і не розуміють. Всі духовні істини є зі світу іншого, зі світу духовного, Небесного; і лише духовним зором, слухом і розумом можна їх помітити та осягнути. Але ці духовні істини показані у світі цьому в одязі речей і подій. Багато людей втратили зір, слух і розум для духовних істин. Багато дивляться лише на одяг, слухають лише зовнішній голос і розуміють лише зовнішні властивості, форму і природу речей та подій. Це плотський зір, плотський слух і плотський розум. Господь наш Ісус Христос знав сліпоту людей, і тому як премудрий Учитель керував людьми, ведучи їх від матеріальних предметів і фізичних фактів до духовних. Тому він і говорить їм у притчах, тобто, у єдино доступній їх зору, слуху і розуму, подобі.
Відповівши таким чином на перше питання, Господь переходить до другого: Ось що означає притча ця: насіння є слово Боже; а те, що впало при дорозі – це ті, хто слухає, і до кого потім приходить диявол і забирає слово з серця їх, щоб вони не увірували і не спаслись. Народу Господь сказав: було затоптане, і птахи небесні поклювали його, а учням говорить: приходить диявол і забирає слово з серця. Перше означає друге; друге є поясненням першого. Як насіння, що впало при дорозі, топчуть люди і клюють птахи, так диявол топче і клює посів Божий, слово Боже у серці людському. Тому мудрий домовласник обгороджує ниву і відводить від неї дорогу; і тому мудра людина загороджує шлях через серце своє, щоб злий дух не ходив у ньому і не топтав, не губив того, що Богом у серці людському посіяне. Якщо ми прокладаємо через серце своє дорогу, то по цій дорозі бродить туди-сюди натовп людей і бісів. Тоді Божественне насіння стирається і пропадає, а натовп не тільки топче насіння Боже, але ще й сіє своє насіння зла. Таке необгороджене і для всякого відкрите серце подібне до жінки-перелюбниці, що зраджує своєму чоловікові і робить з себе сморідну помийну яму і безплідну дорогу, на котру найохочіше злітаються хижі птахи небесні, тобто біси. Ніяка душа людська настільки їм не мила, наскільки та, що зробила себе проїжджою дорогою. На камені і поміж терням насіння хоча б зійде, але на дорозі воно не може навіть прорости через мандрівників і перехожих, і його відразу затопчуть ноги і розтягнуть біси. Божественне насіння зростає і приносить плід лише у цнотливій душі, котра не є проїжджою дорогою, а обгородженою нивою під охороною. Якби виникла потреба пояснити притчу притчею, то притчу про насіння при дорозі найкраще б прояснила притча про блудницю.
Чому диявол забирає слово Боже з серця людей? Це Господь пояснює словами: щоб вони не увірували і не спаслись. З цього ясно, що віра в слово Боже є основою нашого спасіння. У того, хто довгий-довгий час не зберігає у серці своєму слово Боже – і тільки лиш слово Боже, серце не може зігрітися вірою, відповідно, і душа його не може спастись. Доки серце ще не зігріте словом Божим, диявол поспішає вкрасти і забрати слово Боже з серця. Блаженний той, хто зберігає слово Боже у серці як найбільшу коштовність, не дозволяючи ні людям, ні бісам топтати і розтягувати цей святий посів.
А те, що впало на камінь, це ті, хто, почувши слово, з радістю приймають, але хто не має кореня, і часом вірує, а у час спокуси відпадає. Спочатку вони з радістю приймають, якийсь час вірують, і, нарешті, через страх відпадають. Як невільник, котрий багато років провів у темниці і побачив, що хтось відкрив йому двері і крикнув: «Виходь, ти вільний!» Спершу він радіє і починає збиратися, щоб вийти; але коли подумає про те, що йому доведеться звикати до нового способу життя і нових діл, лякається цього нового, невідомого і з більшою охотою знову відходить у темряву, сам зачиняючи перед собою двері темниці.
У боязких людей серце надто земне і від того закам’яніле. Слово Боже найкраще росте при зовнішніх бурях і вітрах, наче гірські сосни. Але боязкий, з радістю сприйнявши слово Боже, лякається буревіїв і вітрів, і відпадає від слова Божого, відкидає його і знову пристає до своєї землі. Земля приносить швидкі плоди, а плодів слова Божого треба чекати. При цьому боязкого ятрить сумнів: «Якщо я випущу ці плоди земні, котрі тримаю в руках, то хто знає, чи дочекаюся і скуштую плодів, обіцяних мені словом Божим?» І так боязкий засумнівається у Богові і повірить у земне; засумнівається в істині і повірить у брехню. І віра, не пустивши коріння в його закам’янілому серці, зникне, і слово Боже, посіяне на камені, повернеться до свого Сіяча.
Подібних боязких людей і нині багато поміж нами. На поверхні їх серця зазеленіла віра в Бога. Але земля вельми неглибока, а під нею – твердий камінь. Коли для них засяє велике сонце правди Божої, при світлі котрого вони бачать, що слово Боже вимагає глибини, що воно простягає своє коріння до самого дна сердечного, і до дна душі, і до дна розуму, - тоді вони лякаються. Вони ще погодилися б пустити Бога у свій передпокій, приберігаючи всі інші кімнати для себе. Але коли вони побачили, що Бог є сонце, поблизу котрого жодна кімната не може залишаться у темряві, їх охопить страх. А коли для такої людини ще й настане скорбота чи переслідування за слово (це і є бурі та вітри), вона відразу спокушається. Хиткість у вірі є служінням одному панові і обіцянкою служби іншому. Ті, хто коливаються, на ділі служать дияволу, а обіцяють служити Богові. Але як Бог повірить їх обіцянкам, якщо вони не повірили в те, що обіцяв Він Своїм словом?
А те, що впало у терня, це ті, хто слухає слово, але, відійшовши, турботами, багатством і насолодами житейськими придавлюються і не приносять плоду. Турботи є терня, любов до багатства – терня, насолоди житейські – терня. Коли поміж цим терням впаде слово Боже, воно сходить, але не виростає, і на ньому не визріває плоду, бо терня заглушує його. Слово Боже не може зростати в тіні чого б то не було. Воно росте лише на такій ниві, на котрій є основним посівом і вкриває своєю тінню все інше. Під турботами тут розуміються турботи про тимчасове життя; під багатством – багатство зовнішнє; під насолодами – насолоди мирські, плотські, минущі і тлінні. Це кукіль, серед яких найчистіша і ніжна травиця Божа не росте. Апостол Петро говорить: Всі турботи ваші покладіть на Нього, бо Він піклується про вас (2Пет.5:7). Одну-єдину турботу покладає на нас Господь – турботу про душу, про спасіння душі. Але це є найбільша турбота, і якщо про це потурбуватися, то всі інше саме за себе потурбується. Всі інші малі турботи заглушують насіння цієї найбільшої турботи, а без неї і від них не можна позбавитися, навіть якби людина прожила з ними на землі тисячу років. Істинне багатство дарується Богом, а не крадеться у людей чи природи. Хто надіється на багатство своє впаде (Притч.11:28). Така людина помре озлобленою і незадоволеною, наче вбогий, ніде нічого не маючи, постане на Суд Божий. А насолоди? Чи не є й вони куколем і терням, що заглушують слово Боже? Ось, послухаймо того, хто буквально купався в насолодах житейських, послухаймо царя Соломона, котрий зізнається, кажучи про себе: Чого б очі мої не забажали, я не відмовляв їм, і не забороняв серцю моєму ніяких веселощів, тому що серце моє раділо у всіх трудах моїх, і це було моєю часткою від усіх трудів моїх. І озирнувся я на всі діла мої, котрі зробили руки мої, і на труд, котрим трудився я, роблячи їх: і ось, усе марнота і нудьга духу, і нема від них користі під сонцем (Екл.2:10-11)!
А ось що проголошує батько Соломона, мудріший від нього: Справедливі Господні накази, бо серце вони звеселяють (Пс.18:9); Я навіки свідоцтва Твої вспадкував, бо вони радість серця мого (Пс.118:111); Радію я словом Твоїм, ніби здобич велику знайшов (Пс.118:162). Отже, істинна насолода, багатство, радість і веселість є у слові Божому. Все багатство світу цього, всі його насолоди і радості порівняно з багатством, насолодами і радістю світу духовного, Царства Божого – лише шкаралупа, лише притча.
А те, що впало на добру землю, це ті, хто, почувши слово, зберігають його у доброму і чистому серці і приносять плід у терпінні. Сказавши це, Він проголосив: хто має вуха слухати, нехай слухає! Добра земля – це добрі душі, душі, спраглі правди і голодні любові. Як спраглий олень у пошуках джерел водних, прямують ці добрі душі по сухій пустелі цього світу, бажаючи погасити свою спрагу і голод правдою вічною і любов’ю неперехідною. І коли в такі душі падає роса і манна небесна з Христових вуст, вони купаються в радості, і зростають до небес, і приносять численні плоди. Через душі ці веде один тільки шлях, і ним іде тільки Христос; для всіх інших подорожніх і перехожих шлях цей перегороджений. У душах цих нема каміння і терня, а лише чиста, родюча і розпушена земля, на котрій росте тільки один посів – той, що посіяний Господом нашим Ісусом Христом. Сказано: бережуть його у доброму і чистому серці. Добрі люди не зберігають слово Христове записаним на папері, бо папір знаходиться поза людиною і може загубитися; і не зберігають його лише в пам’яті, бо пам’ять перебуває на краю людської свідомості, і слово Боже може забутися. Зберігають вони його у самому центрі себе, у серці своєму, у серці доброму і чистому, де слово не губиться і не забувається, але, як закваска піднімається, як пшениця плодоносить, як вино звеселяє серце людини і, як єлей, помазує все життя людське, так що вона сяє, наче сонце.
Який урожай приносить слово Христове на добрій землі? Один приносить плід у стократ, інший в шістдесят, а інший у тридцять. Так Господь сказав з безконечної Своєї милості і поблажливості до людей. Він не вимагає з усіх людей однаково, але з одних більше, з інших – менше: тільки б якомога більше душ спаслося і успадкувало Царство Небесне. Євангелист Лука згадує тільки про сторичний плід щоб загалом показати щедрість урожаю на добрій землі. А Матвій і Марк говорять не про щедрість урожаю загалом, але про три різні якості плодів, що задовольняють Домовладику. Цим виражається та ж думка, що й у притчі про таланти. І до раба з десятьма талантами, і до раба з чотирма талантами Господь звертається з однаковими словами і однаково їх нагороджує: Гаразд, рабе добрий і вірний! увійди до радощів пана свого! (Мт.25:21-23). Бо й Царство Небесне має ступені величі і влади, і не всі спасенні створіння перебувають на однім ступені, хоча всі – у невимовному сяйві і невисловленій радості. Хто має вуха слухати, нехай слухає! Словами цими завершив Господь і тлумачення притчі, як до того тими ж самими словами завершив перед народом саму притчу. Та ще й виголосив це. Двічі Він повторює одні й ті ж слова, і двічі сказано: виголосив! Для чого? Для того, щоб розбудити внутрішній слух в оглухлих людях. Щоб відлунням відгукнулася життєва мудрість Його крізь багато століть, і щоб почули про неї всі покоління людей до кінця часу. Тому Він повторно виголошує і повторно говорить: хто має вуха слухати, нехай слухає! Виголошує чоловіколюбний Друг людей, єдиний Друг тих, на кого, ніби на покинуту падаль, накинулись птахи небесні; проголошує, щоб попередити про небезпеку; проголошує, щоб вказати один-єдиний вузький шлях спасіння з гнилісного горіння і диму цього світу; проголошує лагідний і благий Господь, бо мова тут йде не про щось менше, ніж про спасіння життя людського: не про одяг, не про дім, не про майно, але – про життя. Він підносить Свій голос не через гнів на людей, але, ніби ніжна матір, котра побачила чад своїх серед змій – і закричала! Діти граються і не бачать змій, а мати бачить. А якщо діти і побачать змій, вони не знають, як спастись, а мати знає. Тому мати і голосить до дітей. Тому Христос і голосить до людей, від початку і до кінця історії: хто має вуха слухати, нехай слухає! Нехай буде честь і слава Живому і Живоносному Господу і Спасу нашому Ісусу Христу, з Отцем і Святим Духом – Тройці Єдиносущній і Нероздільній, нині і повсякчас, у всі часи і на віки вічні. Амінь.
17.11.2024