Єпископ Микола Сербський (Велімірович) – Неділя вісімнадцята після П’ятидесятниці. Євангеліє про багатий улов риби (Лк., 17 зач., 5:1-11).
Бог є подателем всіх благих дарів. І всілякий дар Божий досконалий настільки, що змушує людей дивуватися. Дивом і нічим іншим є дар Божий, котрому дивуються люди. А люди дивуються дарам Божим через досконалість цих дарів. Якби люди були чистими і безгрішними, як у раю, вони не чекали б, доки Бог воскресить померлого, чи примножить хліби, чи наповнить невода рибою, щоб вигукнути: «Ось диво!»; але про всяку річ, сотворену Богом, про кожну годину і кожен подих свого життя сказали б: «Це диво!» Однак відтоді, як гріх став для людей звичкою, всі незліченні чудеса Божі у світі перетворилися для людини у тупу звичку. Щоб від цієї звички людина повністю не отупіла, не зів’яла і не оскотинилася, Бог з милосердя свого до хворобливого людства додає ще до своїх незліченних чудес, тільки б збудити людину і протверезити її, позбавивши від похмурої душезгубного звикання до чудес і не чудес.
Кожним своїм чудом Бог хоче, по-перше, нагадати людям, що Він невтомно пильнує над світом, премудро керуючи ним з Своєї всемогутньої волі; і, по-друге, що люди без Нього не можуть творити нічого доброго.
Ніяка праця без Божої допомоги не буває успішною. Ніякий посів без Божого благословіння не приносить жнив. Вся мудрість людини, спрямована проти Божого закону, не здатна сама собою принести добра ні на зерно гірчичне. Якщо ж деякий час і здається, що вона приносить добро, зрозуміло, що добро приносить не вона, але милість Божа, деякий час не віддаляючись і від найлютіших противників Божих. Бо Бог чоловіколюбний і не карає відразу, але довго терпить і чекає на покаяння. Бо Він хоче, щоб усі люди спаслись і прийшли до пізнання Істини.
Спокушеній звичкою до цього світу людині іноді здається, що вона може зробити що-небудь хороше і без Бога, і навіть всупереч Богу і Божому закону. Іноді у подібному захопленні вона думає, що сама по собі може стати доброю, чи багатою, чи мудрою, чи знаменитою. Але це захоплення, швидко її розчарувавши, або робить її мудрішою і повертає до Бога протверезілою, або ж несе у мутному потоці світу, доки вона цілком не втратить людської гідності і не віддасться повністю, як тінь, у руки невидимих злих сил. А той, хто дивиться на світ як на трепетне диво Боже, а на себе – як на чудо з чудес, безперестанно досліджує шляхи Провидіння в усіх звивинах цього неосяжного і дивовижного ряду чудес. Тільки така людина може сказати, подібно до апостола Павла: Я посадив, Аполлос поливав, Бог же зростив, тому ані той, хто садить, ані хто поливає, є щось, але Бог, що родить! (1Кор.3:6-7). Подібну думку виражає і приказка, яка є у багатьох народів: людина припускає, а Бог розпоряджається. Людина припускає, будуючи плани, а Бог ці плани приймає або відкидає. Людина пропонує на розгляд думки, слова і працю, а Бог їх затверджує або не затверджує. Що затверджує Бог? Те, що Його, те, що від Нього. Все, що не Його, і що не від Нього і що не подібне Йому, Бог відкине. Якщо не Господь творить дім, марно трудишся, творячи. Якщо будівничі творять в ім’я Боже, вони вибудуть палац, навіть якщо їх руки слабкі і кошти мізерні. Якщо ж будівничі творять в ім’я своє, проти волі Божої, діло їх розсипеться, як розсипалася вежа Вавилонська.
Зруйнувалася впродовж історії не одна вежа Вавилонська, але численні подібні їй вежі, котрі будували окремі світові завойовники, бажаючи зібрати усі народи під один дах – під свій, і під одну руку – під свою. Розсипались на порох і численні вежі багатства, слави і величі, які будували окремі люди, бажаючи оволодіти Божими творіннями – речами чи людьми і стати маленькими богами. Але не розсипалось те, що сотворили апостоли, святителі та інші угодники Божі. Численні царства людські, створені людським марнославством, розвалилися і щезли, наче тіні, а Церква Апостольська стоїть і нині, і стоятиме непохитно і на могилах багатьох нинішніх царств. Лежать в руїнах палаци римських кесарів, які боролися проти Церкви, в той час як печери і підземні катакомби християнські існують донині. Сотні царів і королів володіли Сирією, Палестиною і Єгиптом: від їх мармурових палаців збереглися лише окремі тріснуті плити в музеях, в той час як монастирі і лаври, збудовані молитвениками і постувальниками Божими у той же час, на скелях і в піщаних пустелях, стоять і нині, і з них безперервно підносяться до Бога протягом п’ятнадцяти чи сімнадцяти століть молитви і пахощі ладану. Нема такої сили, котра змогла б розвалити Боже діло. Безбожні палаци і міста руйнуються, а халупа Божа стоїть. Те, що підтримує Бог Своїм перстом, стоїть міцніше, ніж те, що підпирає своїми спинами увесь світ. Щоб ніяка плоть не хвалилася перед Богом (1Кор.1:29)! Бо усяка плоть подібна до трави, яка очікує, коли минуть її дні і вона перетвориться на порох. Нехай збереже нас Всемогутній Господь навіть від гадки, ніби ми можемо досягти чого-небудь благого без Його допомоги і Його благословіння! Нехай і нинішнє Євангеліє послужить нам напоумленням, щоб подібна марнославна гадка навіть не зародилася ніколи у нашій душі. Бо у нинішньому Євангельському читанні якраз і говориться про те, що всі людські труди марні, якщо Бог не допоможе. Доки люди, апостоли Христові, самі ловили рибу, вони нічого не впіймали; а коли Христос звелів їм ще раз закинути у море сіті, то у них набилося стільки риби, що вони ледь не порвалися. Але ось як звучить уся розповідь:
У ті часи, коли народ тіснився до Нього, щоб слухати слово Боже, а Він стояв біля озера Генісаретського, побачив Він два човни на озері; а рибалки, вийшовши з них, вимивали невода. Увійшовши в одного човна, що був Симонів, Він просив його відплисти трохи від берега і, сівши, навчав народ з човна. Коли почути слово Боже з Христових вуст зібрався величезний натовп, Він, щоб усі Його бачили і чули, не міг би знайти кращого місця, ніж один з рибальських човнів. А тут, на березі, стояли два човни, і рибалки були зайняті вимиванням своїх неводів. Човни ці – найзвичайнісінькі рибальські шлюпки з вітрилами, які і нині використовують на озері Генісаретському. Човен, у який увійшов Господь, належав рибалці Симонові, майбутньому апостолу Петру. Отже, Господь попросив Симона відплисти трохи від берега, а коли Симон так і зробив, Спаситель сів і почав навчати народ.
Коли ж перестав навчати, сказав Симонові: відпливи на глибину і закинь сіті свої для лову. Входячи у човна, Господь заздалегідь мав на увазі кілька благих цілей, яких хотів досягти. По-перше, з човна Йому легше було навчати народ і служити народові, живлячи його душу Своїм найсолодшим ученням. По-друге, знаючи, що рибалки стурбовані і засмучені тим, що тієї ночі нічого не зловили, Він хотів їх потішити багатим виловом риби і, таким чином, задовільнити їх тілесні та інші зовнішні потреби. Бо Бог піклується про наше тіло, так само, як і про душу нашу. Бо Він Хто кожному тілові хліба дає (Пс.135:25). По-третє, хотів Господь наситити душі Своїх вибранців вірою у Себе, в Свою всемогутність і всеблагість. І, нарешті, найголовніше, Господь хотів ясно показати учням Своїм, а через них і всім нам те, що з Ним і у Ньому вірним усе можливо, так само, як і те, що вся праця і зусилля людські без Нього порожні, як порожніми були і неводи рибалок, котрі ловили всю ніч і нічого не впіймали. Як тільки Господь досягає однієї мети, давши повчання народові, Він тут же прагне до іншої. Для цього Він велить Симонові відплисти на глибину і знову закинути невода.
Симон сказав Йому у відповідь: Наставнику! Ми трудились усю ніч і нічого не впіймали, але за словом Твоїм закину сіть. Зробивши це, вони впіймали безліч риби, і навіть невід у них порвався. І дали знак товаришам, які були на іншому човні, щоб прийшли допомогти їм; і прийшли, і наповнили обидва човни, так що вони почали тонути. Симон ще не знає, Хто такий Христос: він називає Його просто «Наставником» і звертається до Нього з повагою, як робили і багато інших. Але він поки далекий від віри в Христа як у Сина Божого і Господа. Спочатку він ділиться з Ним своїм горем, що вони трудилися всю ніч і нічого не впіймали. Але з пошани до Христа як доброго і мудрого Учителя, він погоджується послухати Його і знову закинути сіті. Ніколи Бог не нагороджує труд людський так, як нагороджує Він слухняне серце. Сердечний послух Петрів був тим більшим, що він тут же виконав слово Христове, хоча очевидно, він сильно втомився, не виспався, намок і був у поганому настрої після марної праці, що тривала всю ніч. Тому його послух швидко був винагороджений милістю Христовою і покірністю риби. Бо Той, Хто сотворив рибу, звелів їй Духом Своїм зібратися і наповнити невода. Риби безмовні, ось Господь вголос і не наказує їм запливти в сіті, як Він вголос наказував шумному вітру перестати і бурхливому морю – втихнути. Не голосом і словом, а силою Господньою, риби спрямовані були у визначене їм місце. Зібравши таку кількість риби, Господь щедро винагородив рибалок за їх нічну працю, розсіяв їх турботу і задовольнив їх зовнішні потреби. Так Він досяг і другої Своєї мети, поставленої у той день. Побачивши таку кількість риби, якої вони, звичайно, ніколи в житті не бачили, Симон і ті, хто були з ним у човні, дали знак товаришам, щоб ті прийшли допомогти їм зі своїм човном. І наповнився не лише човен Симонів, але ще й човен Якова та Іоана, товаришів Симонових, і наповнились вони так, що через велику вагу стали тонути. Ймовірно, вони б і втонули, якби тут не був присутнім Господь.
Побачивши це, Симон Петро припав до колін Ісусових і сказав: вийди від мене, Господи! Тому що я людина грішна. Бо жах охопив його і всіх, хто був з ним, від цього вилову риб; так само й Якова та Іоана, синів Заведеєвих, що були товаришами Симоновими. Наляканий небаченим видовищем, Симон падає перед Христом на коліна. Він ні на мить не засумнівався, що цей вилов слід приписати присутності Христа в човні, а не його, Симона, праці. Ця подія настільки вразила душу Симонові, що Він тепер називає Христа не Наставником, а Господом. Бо наставниками можуть бути й люди, але один - Господь. Почувши, як Христос з човна, відпливши від берега, говорив народові мудрі повчання, Симон не назвав Його Господом. Бачите, наскільки діло важливіше від слова? І нас, коли ми говоримо людям найсолодші речі, назвуть ученими людьми, але тільки якщо ми ділом підтвердимо свої слова, нас назвуть людьми Божими. Ймовірно, і Симон, слухаючи слова Христові, міркував у серці своєму: «Як Він чудово і мудро говорить!» Побачив це Той, Хто бачить в серцях і речах, і покликав Симона на глибину, щоб показати йому, що Він і творить те, що говорить.
Але послухайте, що Симон сказав Господу. Замість того, щоб висловити свою подяку за такий дар і своє захоплення цим чудом, він говорить: вийди від мене! Хіба і люди з Гадари не просили Христа піти від них, коли Він зцілив біснуватого? Так, але не з тих самих спонук, з яких це зробив Петро. Гадаринці гнали від себе Христа через користолюбство, бо їм було шкода свиней, яких потопили біси, вигнані Господом з людини. Петро тим часом говорить: тому що я людина грішна. Через почуття своєї гріховності і недостойності він просить Господа вийти від нього. Це почуття власної гріховності у присутності Божій є коштовним каменем душі. Господь цінує його більше, ніж усі формальні гімни захоплення і подяки. Бо якщо людина співає Богові численні гімни захоплення і подяки, але не відчуває своєї гріховності, нема їй від того ніякої користі. Це відчуття гріховності веде до покаяння, покаяння – до Христа, а Христос – до воскресіння. Відчуття своєї гріховності є початком шляху спасіння. Коли людина довго блукає неправильними дорогами, тоді їй залишається тільки іти цим шляхом, більше не звертаючи з нього ні вліво, ні вправо. Яка була користь від молитви того фарисея, котрий думав, що воздає хвалу Богу, нахвалюючи у храмі себе? Не він був виправданий перед Богом, але той митар, який бив себе в груди, благаючи Бога: Боже! Будь милостивий до мене, грішного (Лк.18:13)! Але це початок Петрового навчання віри у Христа. Прийде час, коли він зовсім інше буде говорити Спасителеві. Прийде час, коли багато учнів Христових відійде від Нього і коли Петро скаже Господу: Господи! До кого нам іти? Ти маєш слова вічного життя (Ін.6:66-68). А тепер, на початку, наляканий силою Господньою, він говорить Йому: вийди від мене, Господи!
Жах, однак, охопив не тільки Петра, але і його товаришів: Якова та Іоана, синів Заведеєвих, і всіх, хто був з ними. Всі вони, таким чином, почали зі страху Господнього, а закінчили любов’ю Христовою. Як і написано: початок мудрості – страх Господній (Притч.1:7).
На страх, вклякання і вигук Петрів Благий і Всезнаючий Господь відповідає:
Не бійся; віднині будеш ловити людей. Тобто: світ цей є морем пристрастей, Церква моя – човен, а Євангеліє моє - невід, яким ти будеш ловити людей. Без Мене ти не зможеш зробити нічого, як і минулої ночі ти нічого не зміг впіймати; але зі Мною у тебе завжди буде такий вилов, що човен твій буде переповненим. Будь тільки завжди покірним Мені, як був покірним сьогодні, і ти не злякаєшся ніякої глибини і ніколи не повернешся з ловів з порожніми руками.
І, витягнувши обидва човни на берег, покинули все і пішли за Ним. Вони залишили човни, нехай інші роблять з ними, що хочуть. Крім того, Петро залишив дім і дружину, а Яків та Іоан – дім і батька свого. І вирушили за Ним. Про що їм турбуватися? Хіба вони не турбувалися і не трудилися цілу ніч, але марно? Той, Хто може все створити легко, зможе і прогодувати їх та їх родичів. Той, Хто одягає лілії польові в одяг, красивіший від шатів царя Соломона, потурбується і про їх одяг. Їжа і одяг є речі найменші. Тим часом Господь закликає їх до найбільшого, до Царства Божого. А якщо Він може дати їм найбільше, хіба Він не забезпечить їх найменшим? Той самий апостол Петро пізніше напише: Всі турботи ваші покладіть на Нього, бо Він піклується про вас (1Пет.5:7). І, нарешті, якщо Його слухаються глухі і безголосі риби у воді, як же людям, творінням словесним, Його не послухатись?
Однак уся ця притча має і сокровенний внутрішній зміст. Човен означає тіло, порвані неводи – старий дух у людині, глибина морська – глибину душі людської. Коли Живий Господь вселиться у покіну людину, тоді людина відпливає від берега цього матеріального світу і віддаляється від плотської мілини на духовні глибини. На цих глибинах відкриває їй Господь незліченні багатства Своїх дарів, яких людина марно намагалася досягти своїми трудами за всю ніч свого життя. Але ці дари такі величезні, що старий дух не може їх вмістити і рветься від них. Тому Господь і сказав, що ніхто не вливає молодого вина у міхи старі. Побачивши нечуване багатство Божих дарів,покірна людина сповнюється страхом і жахом, як від всемогутності Божої, так і від своїх гріхів. І вона тоді була б рада сховатися від Бога, щоб Бог вийшов від неї, а вона повернулася до свого старого духу і старого життя. Бо як тільки людині відкриється сяйво і милість Божа, тут же їй відкривається і власна гріховність, негідність і довготривала віддаленість від Бога. Але того, кого Бог вивів на глибини духовні, Він не залишає, а, незважаючи на його хворобливі крики: вийди від мене, Господи! – підбадьорює і потішає словами: не бійся. Далі, коли Господь обдарує слухняну людину Своїм неописаним Божественним багатством, то не хоче, щоб це багатство залишалося тільки у неї, як талант, закопаний у землю лукавим рабом; але Бог бажає, щоб слухняна людина поділилася цим своїм даром з іншими. Тому Петро і закликає ще одного човна, щоб повантажити усю впійману рибу, і ділиться виловом зі своїми товаришами, Яковом та Іоаном, та іншими, хто був з ними. Але і Яків, і Іоан, і всі інші трудяться, витягуючи неводи, наповнюючи човни рибою і веслуючи до берега. Так і кожна слухняна людина, приймаючи дар Божий через іншу людину, повинна знати, що дар цей виходить від Бога, а не від людини; треба відразу, не відкладаючи, почати трудитися, зберігаючи, примножуючи і далі роздаючи цей дар. Те, що слухняні рибалки, витягнувши човни на берег, залишили і човни, і все інше і пішли за Христом, означає, що обдарована Богом людина на глибинах духовних залишає своє тіло з пристрастями і колишніми гріховними зв’язками. І залишає все це, тобто, залишає не лише тіло і тілесні зв’язки, але й старий дух і всі зв’язки духа свого, і йде за Тим, Хто зодягає всякого покликаного у нову ризу спасіння і Хто безперервно кличе слухняних на великі глибини духовні. Сказані Петрові слова Спасителя: віднині будеш ловити людей, означають, що апостоли, архієреї, ієреї і взагалі всі християни, які прийняли дари від Бога, з любові і обов’язку трудяться, щоб за допомогою цих дарів впіймати, тобто спасти, якомога більше людей. Кожен згідно з своїм даром: той, кому більше дано, зобов’язаний принести більший вилов, а той, кому дано менше, і принести повинен буде менше, як ясно навчає Господь у притчі про таланти. Раб, котрий отримав п’ять талантів, приніс десять талантів, а раб, котрий отримав два таланти, приніс чотири. Тільки б ніхто не хизувався Божим даром як своїм, не сховав його від людей і не закопав у могилу свого тіла, бо такий сам себе засудить на геєну вогненну, де буде плач і скрегіт зубів.
Таким чином, ця Євангельська розповідь наповнена повчаннями саме для нашого часу і нашого покоління. О, якби люди нашого часу взяли з цього Євангельського читання хоча б повчання про покірність Богові! Через покірність усі інші повчання були б виконані самі собою. І всі багатства, котрих серце людське може забажати, були б виловлені золотим неводом Євангельського послуху. Перед нами два приклади послуху: послух риб і послух апостолів. Важко сказати, який з них більш зворушує. Риби виконують наказ Господа і відразу кладуть своє життя до Його ніг. Їх Господь і сотворив через тілесну потребу людини. Але подивіться, як риби можуть задовільнити і одну з духовних потреб людей! Людям, що відступили від Бога, бунтівникам і непослухам, вони показали приклад покірності Творцеві. Воістину, ці риби не могли б більше прославитися, навіть якби ще тисячу років жили і плавали у Генісаретському озері! Своє життя вони викупили великою честю послужити у домобудівництві Господа Відкупника як приклад і докір неслухняним людям. Очевидною є у цьому і несказана милість Божа. Господь використовує Свої вимоги, щоб звернути людину зі шляху погибелі, щоб її збудити, протверезити і піднести на висоту початкової гідності. Та зворушує і приклад апостольського послуху. Люди прості зазвичай більше прив’язані до свого домашнього вогнища і своїх родичів, ніж люди світські. Бо в останніх у світі багато різноманітних зв’язків, і якщо вони знехтують одними зв’язками, другі залишаться з ними. Але ці прості рибалки кидають усе, відкидають свої нечисленні, але дуже міцні зв’язки зі світом, домом і ріднею – і з самим собою, - і йдуть за Христом на велику і багату духовну глибину. Час показав, що їх послух Господь Божественно винагородив. Вони стали стовпами Церкви Божої на землі і великими світилами у Царстві Небесному. Поспішімо ж і ми всі скористатися їх прикладом послуху. Ніч нашого життя на землі швидко минає, і всі наші труди цієї ночі залишаються марними, і неводи наші порожні, і серце наше сповнене нудьги, а душа наша і розум голодні – без Божої допомоги. Господь же Благий стоїть біля човна кожного з нас і просить. Він, Всевишній Творець і Вседержитель, просить кожного з нас пустити Його в нашого човна і з Ним безбоязно відплисти з мілини, з брудної калюжі життя, на великі глибини моря духовного, де Він наповнить човни наші усяким бажаним достатком! Так послухаймо ж Його, доки Він просить, бо, коли розвидніє, ми побачимо Його вже не як Прохача, а як Суддю. Не відкиньмо ж Його прохання увійти в наші серце і душу, як не відкинув Його Петро; бо Він бажає увійти не заради Себе, а заради нас. Знайте, що нелегко Пречистому увійти під нечистий дах. Знайте, що це є жертва, Ним принесена. Але Він приносить цю жертву з любові до нас. Він не просить нас дозволити Йому увійти і що-небудь взяти: Він хоче дати. Він просить нас, щоб ми лише дозволили Йому сотворити послугу і жертву – і жертву! – для нас. Почуймо, браття мої, голос Прохача, перш ніж ми почуємо голос Судді.
Господу і Спасу нашому Ісусу Христу честь і слава, з Отцем і Святим Духом – Тройці Єдиносущній і Нероздільній, нині і прісно, у всі часи і на віки вічні. Амінь.
08.10.2023