Єпископ Микола Сербський (Велімірович) – Неділя тринадцята після П’ятидесятниці. Євангеліє про злих виноградарів (Мт., 87 зач., 21:33-42).

Нічого нема у цьому світі огиднішого за невдячність, нічого нема образливішого і душезгубного від неї. Бо що може бути огидніше, ніж поведінка людини, коли вона замовчить і замне добре діло, зроблене для неї? А що ж тоді гидкіше, ніж те , коли людина відповідає на милість немилістю, на вірність – невірністю, на честь – безчестям, на доброту – насмішкою. Подібна невдячність чорною хмарою стає поміж невдячним, з одного боку, і пречистим Оком небесним – з другого, бо Воно є саме світло без домішок темряви, і саме благо без домішок зла. 

За невдячність люди гніваються на тварину, хоча тварини часто присоромлюють людей своєю вдячністю, своєю щирістю і вірністю. А що люди роблять для тварин, за що тварини могли б бути їм вдячні? Майже нічого, за винятком прорахованого інтересу людей дати мало, а взяти багато. Незважаючи на десятикратну нагороду, якою тварини відплачують людям за всі турботи про них, люди, крім  цього, очікують від тварин і вдячності. 

Ще більше люди гніваються на невдячну людину. Бо людина може надати людині незрівнянно більшу послугу, ніж будь-яка тварина, але  може й пережити незрівнянно більшу невдячність з боку людини, ніж з боку тварини. У цьому світі вдячність набуває свого істинного Божественного сяйва, а невдячність – своєї істинної пекельної потворності лише в людині, лише в людському роді.  Бо жодне живе творіння у світі не може бути ні настільки вдячним, ні настільки невдячним, як це може людина. Чим людина вдячніша, тим вона ближча до досконалості. Вдячність усім Божим створінням довкола неї робить її кращим громадянином цього зоряного всесвіту; вдячність людям робить її кращим громадянином людського суспільства; а вдячність Творцеві всесвіту робить її гідним громадянином Царства Божого. Але що всі дари всесвіту і усіх людей на землі, котрі може отримати смертна людина, поруч з незрівнянними і незліченними дарами, які вона день і ніч отримує від Бога? І що вся наша невдячність, яку ми повинні відплачувати  створінням і людям, поруч  з невисловленою вдячністю, якою ми повинні відплачувати Богові? Адже і всі дари благі, які ми приймаємо від світу і людей, ми приймаємо насправді від Бога через світ і людей. А скількома ще дарами, крім цього, наділяє Бог кожного з нас безпосередньо, відтворюючи їх в дусі нашому без посередника, і це від народження – навіть і раніше від народження – і до самої смерті! А скількома ж дарами наділяє Господь наш Ісус Христос всі хрещені душі, скількома духовними скарбами, якою благодатною силою! І за все це не бути вдячним – означає не просто втратити свою людську гідність, але опуститися нижче від усякої тварини – і всякого творіння взагалі – в неосяжному всесвіті. Щоб спасти рід людський від такого падіння, Господь наш Ісус Христос – не маючи в цьому особистої потреби – часто при всіх благословляв і дякував Богові (Мт.11:25; 14:19; 26:26-27). Так само діяли і святі апостоли, безперервно хвалячи Бога (Діян.2:47) і дякуючи Йому за благодіяння, надані не лише їм особисто, але й іншим людям. Безперервно дякую за вас Богові, - пише апостол Павло вірним в Ефесі (Еф.1:16), в той же час наставляючи їх дякувати завжди за все Богові і Отцю, в ім’я Господа нашого Ісуса Христа (Еф.5:20). Так само і Церква Божа, за прикладом апостолів, донині безперервно підносить хвалу і подяку Богові і безперестанно закликає своїх вірних ніколи не забувати дякувати, не розслабляючись, Богові за все що Він їм посилає. Нема жодного богослужіння, котре Церква не починала б зі слів: Благословен Бог наш! І нема жодного, яке вона не закінчувала б словами: Слава Тобі, Христе Боже, Уповання наше, слава Тобі! І Церква здійснює це для того, щоб в душах віруючих глибоко закарбувалася думка, пісня і молитва безперервної вдячності Богові, щоб зміг кожен сказати про себе, подібно до псалмоспівця Давида: Хвала Йому завжди в устах моїх (Пс.33:2).

З усіх же прикладів людської невдячності Богові найчорнішим і найжахливішим є приклад невдячності народу іудейського по відношенню до Господа нашого Ісуса Христа. Приклад цей описує у сьогоднішньому Євангельському читанні Сам Господь у вигляді пророчої притчі – притчі про господаря дому і злих виноградарів. Цю притчу Спаситель розповів у храмі Єрусалимському перед первосвящениками і старійшинами народу, якраз напередодні Своїх останніх страждань і розп’яття на хресті.

Був господар один, який насадив виноградник, огородив його, викопав у ньому чавильню, збудував вежу і, віддавши його виноградарям, відійшов. Як у іншому місці Господь говорить людина цар, так і тут – чоловік один, господар, насадив виноград, щоб позначити цим благого Домовласника, або Бога. Бо, якою б не була людина у цьому світі немічною і приниженою, Бог не соромиться називатися людиною. Людина, незважаючи ні на що, є найголовніше і найцінніше у всьому світі творіння Боже. Тому Бог і називає Себе людиною, щоб цим показати перевагу людини над усяким іншим творінням у світі і Свою велику любов до людини. Лише затьмарений розум язичників і людей, що відпали від Бога, називав Бога іменами природних явищ і предметів: вогнем, сонцем, вітром, водою, каменем, деревом, тваринами – тільки не іменем людини. Християнська віра єдина підняла людину високо над усією сотвореною природою і лише людину удостоїла того, що Всевишній Творець може називатися її іменем. Виноградник означає народ ізраїльський, вибраний Богом, щоб через нього здійснити спасіння всього роду людського. Сам Бог називає  народ  ізраїльський виноградником Своїм (Іс.5:1). Огорожа, якою обнесений виноградник, означає закони, дані Богом народові вибраному, що ніби стіна відділяють його від інших народів. Чавильня означає обіцянку про прихід Месії, істинного Спасителя роду людського, обітниця, якою народ боговибраний протягом віків втамовував спрагу як животворчим питтям. Таким животворчим питтям Сам Господь Ісус Христос іменує Себе, говорячи, хто спраглий, іди до Мене і пий (Ін.7:37; 4:14) і хто вірує в Мене не буде спраглим ніколи (Ін. 6:35). Вежа означає старозавітний жертовний храм, прообраз  Святої Церкви Божої після пришестя Христового. І Сам Господь (Мт.16:18; 21:42), і апостоли (Еф.2:20) уподібнюють Церкву з будівлею. Під виноградарями маються на увазі старійшини народу, первосвященики і учителі. Що означає слово відійшов? Хіба може Бог відійти і віддалитися від Своїх людей? Відійшов означає, з одного боку, що Бог, влаштувавши і створивши усе потрібне для спасіння людей, надав їм вільну волю використати всі дари Божі для свого спасіння; а з іншого боку, слово відійшов означає терпіння Боже по відношенню до гріхів людських і безумних справ проти їх же власного спасіння – терпіння і довготерпіння Боже, яке переважає усякий розум людський. 

Коли ж наблизився час плодів, він послав своїх слуг виноградарям взяти свої плоди. Як звичайний господар посилає своїх слуг у певний час взяти у виноградарів плоди, так і Бог посилав Своїх слуг, Своїх обранців до народу ізраїльського: взяти плід духовний з усього того, що Бог дав цьому народові для обробітку. Слуги Божі – пророки, а плоди виноградника є усі чесноти, що випливають з покірності законові Божому. Послав своїх слуг до виноградарів, тобто, насамперед до старійшин народу, первосвящеників, книжників і учителів, котрі найбільшою мірою покликані вчити народ закону Божого – і словом, і прикладом – і котрі відповідають перед Богом як за себе, так і за народ. Бо їм дано більше влади і більше мудрості, а кому більше дано, з того більше і спитається. Ці керівники і вожді народні, якщо не через щось інше, то хоча б із вдячності Богові  повинні були прийняти посланців Божих з повагою і любов’ю, з якими прийняли б Самого Бога. Але що ж вони зробили?

Виноградарі, схопивши слуг його, іншого побили, іншого вбили, а ще іншого каменували. Ось як люди вміють платити злом за добро! Ось чорна невдячність людська! Пророки нагадували старійшинам народу про закон Божий, волю Божу, благодіяння Божі. Пророки підкреслювали спасительність, красу і насолоду закону Божого, вимагаючи, щоб він діяв у житті кожної особистості і усього народу. Вони від імені Бога шукали добрих справ як плодів Божественного закону. Але цих добрих діл вони не знаходили і залишались ні з чим, як робітники, що прийшли у виноградник збирати урожай, але не знайшли винограду. І старійшини народу не просто відпустили їх з порожніми руками, але схопили їх, насміялися, посварили, одних побили, інших вбили, а інших каменували. Так, наприклад, пророка Михея били, Захарію вбили перед вівтарем, Єремію каменували, Ісаю розпиляли пилою, Іоанові Предтечі відсікли голову мечем. 

Знову послав він других слуг, більше, ніж раніше; і з ними вчинили так само. Інші слуги – також пророки. Чим більше боговибраний народ розбещувався і відпадав від Бога, тим більше Своїх пророків посилав милосердний Бог, щоб ті напоумили народ, покарали народних старійшин, щоб не загинули всі вони, подібно до безплідних гілок виноградної лози, яку відсікають і кидають у вогонь. Але і цим слугам Божим вдалося зробити не більше, ніж першим. І їх старійшини народу, первосвященики, книжники і вчителі били, вбивали або каменували. І чим далі простягалося довготерпіння Боже, тим більшою і огиднішою ставала невдячність людей Богові.

Нарешті, послав він до них свого сина, говорячи: посоромляться сина мого. Всі слуги Божі були зганьблені, всі напоумлення Божі – відкинуті, всі благодіяння Божі – зневажені. Людське терпіння у такому випадку було б вичерпане дощенту. Але терпіння Боже більше й від терпіння найтерплячішого лікаря, який лікує безумного. На десяту долю подібної невдячності люди відповіли б залізним кулаком. А ось як чинить милостивий Бог: замість залізного кулака Він посилає Сина Свого Єдинородного! О, невичерпна благодать Божа! Навіть найкраща матір не змогла б проявити стільки милості і терпіння до рідної дитини, скільки явив Бог Живий у ставленні до створених Ним людей. Але коли прийшла повнота часу, - говорить апостол, - Бог послав  Сина Свого Єдинородного (Гал.4:4). Тобто, коли прийшла повнота часу очікування плоду від Ізраїля, і повнота часу – злу і беззаконню старійшин народних, і, нарешті, повнота часу – терпінню Божому. Коли виноградник був ніби опалений мучнистою росою, і огорожа довкола виноградника зламана, і язичницька повінь линула у виноградник, і чавильня у винограднику пересохла, і вежа у винограднику перетворилася на вертеп розбійників, - тоді несподівано прийшов у виноградник Син Господаря – Єдинородний Син Божий. Бог знав заздалегідь, що виноградарі зовсім не посоромляться сотворити з Сином Його те ж, що сотворили і з Його слугами. Але чому тоді Він говорить: посоромляться сина мого? Щоби цими словами присоромити нас – нас, що й сьогодні не приймають Сина Божого з належним благоговінням і любов’ю. І ще, щоб показати до якого безстидства дійшла людська невдячність у народі вибраному, який так обдарований милостями Божими. Послухайте, до якого паскудства дійшла богомерзенна ця безсоромність і забуття про Бога: 

Але виноградарі, побачивши сина, сказали один одному: це спадкоємець; ходімо, вб’ємо його і заволодіємо спадком його. І, схопивши його, вивели геть з виноградника і вбили. Яка досконала картина того, що незабаром відбулося з Господом нашим Ісусом Христом! Воістину, як злі виноградарі вбили сина господаря, щоб заволодіти виноградником, так і іудейські первосвященики, фарисеї і книжники вбили Господа нашого Ісуса Христа, щоб повністю подавити народ своєю владою і своїм апетитом. Що нам робити? – радились між собою вожді народу іудейського. – Якщо залишимо Його так, то всі увірують в Нього (Ін.11:47-48). І на пропозицію Кайяфи вирішили Його вбити. Даремним виявився весь тисячолітній досвід, який говорив, що Божу людину вбити неможливо, бо, вбита, вона ще більш жива і становить ще більшу загрозу, і викликає ще сильніші муки сумління. Їх отці побили стількох пророків Божих – і незабаром змушені були споруджувати їм гробниці і пам’ятники. Змушені були, бо убієнні пророки після смерті ставали для них страшнішими, ніж при житті. Вони мали очі, щоб бачити, - але не могли бачити; вони мали розум, щоб пам’ятати, що впродовж тисячі років було з убієнними, а що – з їх вбивцями, але не засвоїли цього і не могли згадати. Підімо, убиймо його. Найлегше людське рішення, але й найбільш неуспішне, від Каїна до Кайяфи і від Кайяфи до останнього вбивці на землі! Вбити праведника означає – просто відправити його назад до Бога, від Котрого він і прийшов. А це, в свою чергу, означає – дати йому неприступну позицію в бою, озброїти його непереможною зброєю і зробити тисячократно сильнішим, ніж він був, коли у тілі ходив по землі. Що тут скажеш? Вбити праведника означає – допомогти праведнику перемогти, а себе засудити на поразку і остаточну погибель. Що знав первосвященик іудейський Кайяфа, якщо він не знав цього? Знав менше, ніж ніщо, бо якби він просто не знав нічого, він і тоді не зважився б убити Христа і тим самим вкинути самого себе – а не Христа – у вічну погибель. Ходімо, вб’ємо його. «Бо весь народ іде за ним, - так вони говорили. – Ми залишились одні: без влади, без честі, без грошей. Хто буде нам служити? Хто буде нас вихваляти? Кого ми будемо обманювати? У кого вимагати? І тому ходімо, вб’ємо Його і заволодіємо спадком його: народом, виноградником нашим, котрим ми і раніше володіли, самі користуючись його плодами». Злі виноградарі швидко здійснили своє рішення. Вони, схопивши його, вивели геть з виноградника і вбили. Подивіться, як Христос до найменших деталей передбачає все те, що буде з Ним. Всі євангелисти говорять, що іудеї вивели Христа з міста на Лобне місце, Голгофу, яка знаходилася поза стінами Єрусалима. Це й означають слова: вивели геть з виноградника. Але ці слова означають ще й те, що старійшини іудейські відкинуть Христа, відсічуть Його від народу ізраїльського, відречуться від Нього як від ізраїльтянина, викинуть Його за огорожу свого народу і віддадуть Його чужинцям як чужинця. Отже, коли прийде господар виноградника, що зробить він з цими виноградарями? Так спитав Господь наш Ісус Христос старійшин народу. Коли прийде господар, - говорить Він, а на початку притчі Він сказав: відійшов. Слова коли прийде господар означають кінець терпінню господаря Коли настане кінець терпінню Божому, тоді буде покладено початок і Його гніву. Але кого тут має на увазі Господь наш Ісус Христос під господарем: Самого Себе чи Отця Свого? Однаково. Я і Отець – одне, - сказав Він. Головне, що й Божому терпінню, і нахабству виноградарів незабаром після вбивства Сина Божого настане кінець. 

Що зробить Господар з цими злими виноградарями? Хто задає це питання і коли? Сам Господар питає про це злих виноградарів. Засуджений на смерть питає Своїх суддів і вбивць. Яка страшна розмова Того, Хто буде вбитим, з тими, хто вчинить цей злочин! Зазвичай засуджені на смерть розгублені і не знають, що говорять, у той час як судді – якщо вони праведні – спокійні. Тут випадок цілком протилежний. Христос, який знає про таємне рішення старійшин убити Його, спокійний і знає, що говорить, у той час як Його неправедні судді розгублені і не знають, що говорять. Так всілякий злочин позбавляє людину двох якостей: сміливості і розуму.

Говорять Йому: злочинців цих віддасть злій смерті, а виноградник віддасть іншим виноградарям, які будуть віддавати йому плоди у час свій. Бачите: вони не знають, що говорять! Вони самі виголошують собі вирок! За свідченням євангелістів Марка і Луки, слова ці виголосив Сам Господь. А з Євангелія від Матвія зрозуміло: Господь просить їх висловити, що вони думають. Оскільки ніякого протиріччя між євангелістами бути не може, ймовірніше за все, спочатку Господь Сам сказав, що господар виноградника зробить із злими виноградарями і що – зі своїм виноградником, а тоді Він і їх запитав про їх думку. Вони спочатку підтвердили сказане Господом і погодились з Ним, але тут же, наче здогадавшись, що це їх стосується, вигукнули (як пише святий Лука): нехай не буде так! Як це показує сум’яття їх і суперечливість! Але хто ці інші виноградарі, яким господар віддасть виноградник? Насамперед слід знати, що не лише виноградарі, але й виноградник буде новий. З часу земного життя Христа і далі пошириться виноградник Божий на весь рід людський, і буде він складатися не тільки з народу ізраїльського, але з усіх народів на землі. Цей новий виноградник назветься Церквою Божою, а працівниками, чи виноградарями у ньому будуть апостоли, святителі, отці і учителі Церкви, мученики і сповідники, архієреї та ієреї, благочестиві і христолюбиві царі і цариці, і всі інші служителі цього Господнього виноградника. Вони будуть віддавати Господу плоди у час свій. Вони після пришестя Христового стануть родом вибраним, царственим священством, народом святим (1Пет.2:9). Бо з пришестям Христовим закінчується вибраність народу іудейського, і вибраність переходить на всіх, хто вірить у Христа, з усіх народів на землі. 

Нехай не буде! Так сказали злі виноградарі Сину Божому, здогадавшись, що страшна ця притча стосується їх. Без цих слів, наведених євангелістом Лукою, в Євангелії від Матвія утворився б пробіл, бо не було б зрозуміло, чому Господь вимовив те, що за цим послідувало. Тим часом, після цих слів іудейських старійшин йдуть слова Христові: невже ви ніколи не читали у Писанні: камінь, відкинутий будівничими, сам став наріжним каменем? Це від Господа, і дивне в очах наших? Камінь безумовно є Сам Христос, будівничі – старійшини, первосвященики і книжники іудейські; кут – з’єднання Ізраїля і язичників,  старозавітного і нового вибрання, старозавітної і новозавітної Церкви. Христос – на цьому куті, в кінці старого і на початку нового. Він закликає в Царство Своє і ізраїльтян, і язичників з однаковою любов’ю, тому що й ті і інші у часи Його пришестя показали себе безплідними смоквами. Особливо ізраїльтяни, бо вони відкинули Його, як будівничі відкидають який-небудь непотрібний камінь. Як жорстоко обманулись будівничі! Вони відкинули головний наріжний камінь життя людського, історії людської, історії всього сотвореного світу! По-суті, вони Його не відкинули, але замахнулись, щоб Його відкинути – і самі були відкинуті: Він же утвердився на чолі кута нового будівництва, нового творіння. Це від Господа, і мудріше і праведніше бути не може. І є дивне в очах наших. Тобто: коли ви читаєте Священне Писання (Пс.117:22-23), навіть і вам здається, що це від Господа і є дивним, оскільки ви не знаєте, Кого стосуються ці слова. Не знаєте ви, що страшний цей камінь. Бо той, хто впаде на цей камінь, розіб’ється, а на кого він впаде, того роздавить (Мт.21:44; Лк.20:18).

І воістину жорстокосерді іудеї розбились об цей камінь, і він розчавив їх. Спіткнулись вони об нього як об камінь спокуси і розбилися ще в той час коли Господь наш Ісус Христос був у плоті на землі. А пізніше, після розп’яття і воскресіння, камінь цей упав на них і розчавив їх. Бо незабаром після того, як злі виноградарі вбили Сина Господаря, напали на Єрусалим римські війська, очолювані Титом, і місто зруйнували, а іудеїв вигнали з їх вітчизни і розсіяли по всьому світу. І відбулося з іудеями гірше і страшніше від того, що трапилося з ассіріянами, вавилонянами, фінікіянами, єгиптянами та іншими народами, котрі грішили і вимерли у гріхах своїх. З іудеями трапилось щось схоже на те, що відбулося з Каїном. Бо Бог нікому не допустив вбити Каїна, але зробив йому знамення вбивці і зігнав його, щоб був вигнанцем і волоцюгою на землі. Але Каїна спіткало суворе покарання відразу після першого зробленого ним злочину, а іудеїв – ні. Вони вбивали і побивали камінням пророків Божих, одного за другим, а Бог терпів, відкладаючи страту, очікував покаяння і посилав все нових і нових пророків. Тільки коли вони вбили Спасителя, спіткало їх праведне покарання. Іноді Бог відразу карає злочинця, а іноді відкладає і відкладає страту, так що люди думають, що вона ніколи не настане і злочинець залишиться непокараним. Коли Маріам, сестра Мойсея, засудила свого брата, вона раптово вкрилась проказою по всьому тілу: а ось Маріям прокажена, збілівши, як сніг! І обернувся Аарон до Маріям, аж ось вона прокажена! (Чис.12:10). Коли Дафан і Авірон засуджували старійшин своїх, земля під ними розсілась і поглинула їх: а земля відкрила свої уста, та й поглинула їх (Чис. 16:32). Ананій і Сапфіра присвоювали і ховали церковне майно, і тому миттю впали бездиханні (Дії Апостолів 5:5).

Але Бог не кожного злочинця карає відразу. Якраз навпаки, більша частина злочинів і гріхів караються не відразу після їх здійснення, але пізніше чи навіть після смерті грішника. Покарання Боже за гріхи посилається по премудрому домобудівництву Божому у цьому світі. Якщо б Бог не карав деяких грішників відразу після вчинення гріха, ми б впали у відчай, очікуючи Божої правди; а якщо б Бог терпляче не відкладав покарання інших грішників, як би ми навчилися терпінню по відношенню до тих, хто нас ображає? Нарешті, те, що Бог деяких закоренілих грішників не карає під час їх земного життя, слугує нам усім для зміцнення віри у майбутній Суд Божий, який не омине навіть грішника, що уник усіх земних судів. Горе тому, хто безкарно насолоджується своїми гріхами до самої смерті! Не заздріть йому! Він отримав уже те, чого бажав у житті цьому і у житті іншому йому не залишилось прийняти нічого, крім осуду. Якщо Господь наш Ісус Христос, не маючи жодного гріха, так жахливо страждав і прийняв такі муки, як же не страждати і кожному з нас, грішних, кого Бог хоч скільки-небудь любить? А той, хто багато грішить і ніскілечки не страждає, не має ні найменшої подібності з Христом і тому не буде мати з Ним ніякої частки у Царстві Божому. Побіймося, якщо все життя наше протікає без мук і страждань, але з багатьма нерозкаяними гріхами. Зрадіймо, якщо ми перенесли багато мук і страждань і цим скористалися, покаявшись перед Богом і виправивши шляхи свої. І нехай ніхто не говорить і не думає: «Раз Бог такий довготерпеливий, покаяння можна й відкласти. Якщо він так довго терпів іудеям, потерпить і мені ще рік-другий». Не будемо обманюватися: може Бог по Своєму Промислу і потерпіти ще рік-другий нашу нерозкаяність, а може відпустити на нас Свою важку десницю через годину-другу, або через хвилину. Коли покаяння відкладається, це робить його все більш і більш важким, бо  гріховний навик все сильніше і сильніше у нас вкорінюється, все більше і більше затьмарює наш розум і кам’яніє наше серце. І тоді ми й проти своєї волі переходимо від важкого гріха до найважчих, подібно до злих виноградарів, що спершу вбивали пророків, а врешті-решт вбили і Сина Божого. І чого ми тоді можемо очікувати для себе, крім того, що трапилося із злими виноградарями? Наріжний камін, призначений Богом для дому нашого спасіння, підніметься над нашими головами і розчавить нас. Бо Господь, сильний у милості, сильний і у правді. 

Поспішімо ж скористатися милістю, доки вона щедро виливається на нас. Не будемо чекати, коли відхилиться від нас рука милості і опуститься на нас рука правди. Не будемо відкладати обробіток виноградника душі нашої, щоб, коли прийдуть слуги Господаря, не зволікаючи віддати їм вирощені і зібрані плоди. Щодня ангели Божі збирають душі людські і відносять їх зі світу цього, як збирачі урожаю – грона з виноградника. Наша черга нас не мине. О, нехай не виявляться наші плоди «гнилими»! О, нехай не виявляться наші душі безплідними! Ангели-хоронителі, напоумте нас, підтримайте нас і допоможіть нам, перш ніж проб’є останній час! Господи Ісусе Христе, помилуй нас! Тобі ж подобає честь і слава, з Отцем і Святим Духом, нині і повсякчас, у всі часи і на віки вічні. Амінь. 

 

Джерело перекладу.

02.09.2023